Презентація збірки вінницьких письменників «Україна в огні»
Презентація збірки вінницьких письменників «Україна в огні»
http://krasnoslov.org.ua/prezentatsiya-zbirky-vinnytskyh-pysmennykiv-ukrajina-v-ohni/
У Вінницькій ОДА презентували збірку вінницьких авторів «Україна в огні»
НE ВБИВАЙТЕ СИНIB
Ти ростила його, у добрi та любовi плекала.
Всiнедоспанiночicтелила синочку до нiг.
I жагу до життя у малесеньку душу вкладала.
Та була ти для сина свого, мов святий оберiг.
Вража куля зрадлива забрала синочка у неньки,
Обipвавшиуci, ще не сходженi, юнiпутi.
Як болiло його, розривалось у тебе серденько.
Як не стало його, то й не стало тебе у життi...
Похилися маки червонi в нескошених травах,
Накриваючи рiдноїкровiгарячiслiди.
Не потрiбнотобiнi медалей, нi дяки, нi слави.
Повернути б синочка живого тобi назавжди.
Тiльки з фото дивилися очi, мов синєє небо.
Чорна стрiчка на нiмрозрiзала серденько навпiл.
I за всiхматерiв я прошу, я благаю, не треба!
Не вбивайте синiв! Не вбивайте ви наших синiв!!!
КОЛЯДКА В ОКОПI
Зірка ясна засіяла.
Бог Спасителя послав.
А в окопі на війноньці
Тихо хтось колядував.
Та колядка душу гріла.
Теплий спомин, рідний дім.
На столі кутя поспіла,
Сміх і радість в домі тім.
Колядуй зі мною брате.
Коляд, коляд, колядин...
Лиш лиха війна проклята.
А я в батька не один.
Губи ледве ворушились.
Холод до кісток проник.
Раптом куля просвистіла
І солдат чомусь поник.
В Віфлеємі зоря встала,
Запалала, як вогонь.
Оберіг, що мати дала.
Із холодних впав долонь
На руках у побратима
Захисник наш помирав.
І востаннє за родину
Він у друга попрохав.
Поцілуй за мене тата,
Маму обійми, як син.
Колядуй за двох нас брате.
Коляд,коляд, колядин...
У свят вечір йшли солдати
В бій за наше майбуття.
Землю рідну захищати,
Щоб була у нас кутя.
Смерть у очі їм дивилась.
Коляд, коляд, колядин...
У бою у тім жорстокім
Впав солдатик не один.
Зірка ясна засіяла.
Бог спасителя послав.
Та земля моя ридала,
Бо солдат в неї лягав.
Наталія Циганова
***
Як навчитися не вбивати?
І десятки сторіч під сонцем
проростають червоні маки.
Крові кольору охоронці.
Вже давно не рахують мертвих.
Бо число не сприймає розум.
Лічать війнами хибні жертви
(ніби можна лічити грози).
Світового масштабу числа.
Перша. Друга. А може – досить?
Сімдесята весна провисла
коромислом. Носити сльози.
Носим. Носим. Не вистачає,
щоб полити червоні маки.
Їх мільйонами проростає
З душ загиблих Планета–мати.
І зростають постійно нові.
Цьогоріч – встануть в небо інші
по пролитій черговій крові
на землі і святій, і грішній.
По війні пам’ять у червонім.
З пелюстками. З зеленим листям.
Що ми можемо? В храмах дзвони.
…і серця – у сльозах намисті…
***
З однієї землі всі вийшли.
В неї ж ляжемо своїм часом.
Тимчасові. Раптові. Пришлі.
Різнобарвні планетні раси.
Просіваєм життя крізь сито.
Та жбурляєм лузгу під ноги.
Обрій, зорями ще не вмитий,
В кров фарбується нижче Бога.
Нижче стоп його... по–братерськи
Замальовують наші руки...
І думки... і в майбутнє верстви...
Над розстріляним "миром" - круки.
Над спаплюженим словом "брате"
Виє вголос койот–неволя.
...а я марю великим святом –
"Незалежність від війн та болю"...
***
Не тримай на долонях обпечене осінню небо.
Хай впаде і затопить мене сірим кольором втечі
від оголених храмів, надій розіп’ятих…
Не треба…
Дай мені загубитись.
Сьогодні – це дуже доречно.
Зачорніли хустки…
і посивіли коси завчасно.
Розпач лається вголос на датах, вкарбованих в мармур
над життям, по війні недожитим…
відібраним…
згаслим…
Друге літо зімліло, збираючи квітами траур.
Дай втекти від в чергове згвалтованного слова «шана»
по загиблим героям…
ошуканим в смерті по колу.
…пам’ятати постійно…
думками, словами, віршами…
пам’ятати завжди, що вони – не вмирають ніколи…
***
До храму зайшла геть чорна
з лиця. Під хустину – сива.
З надією: Бог пригорне.
поставить життя на крила.
Піднять підборіддя? – марно...
Всі мрії взяті під варту.
І правиться служба вправно
Московському патріарху.
І гулко в думках набатом:
«Це ж той, хто благословення
озбройним з Русі солдатам
давав на так звані вчення!..
І дзвони йому – тут, поруч!
А синочка мій – вже мертвий...
Стоїть за плечем праворуч...»
...і жінка вийшла із церкви...
ВОНА ПРОСИЛА БОГА…
Порубана за кілька сотень днин
рукою, що взяла війни сокиру,
на тисячі знедолених родин –
вона просила Бога дати миру.
Вона його благала:
Подивись!
Ось, я лежу під небом твоїм синім.
Згадай, якою я була колись.
А що тепер?... яка я стала нині?…
Я плачу кров’ю з тисячі сердець,
які в бою упали. І не встали.
Поглянь сюди! Ти ж, наче б то, Творець!
То ж залікуй мої болючі рани.
Дай миру, щастя, спокою, тепла.
Чи я не варта того? Замість зброї
дай людяності стиглого зерна
всім, хто прийшов до мене за війною.
Була і буду. Довгії віка.
За коси підніму себе з руїни.
Я тут. Я ще не вмерла. Я жива.
Одна Єдина Вільна Україна.
***
Це все скінчиться рано чи пізно.
І будуть мирні зорі над нами.
І буде пісня – слово «Вітчизна».
Краще – в сусідах, ніж ворогами.
Ми не просились в ваші тенети.
Краще – окремо. Через кордони.
Краще – театри, ніж лазарети.
І не в труні, а з сім’ями вдома.
Вашого слова ми не просили.
В кожній країні є своя мовність.
Я – росіянка. Що це змінило?
Я вишиванку ношу за гордість.
Це все скінчиться. Пізно чи рано.
Хай сивина вирує по скроням.
І Україна виборитьщану.
Слава – до Бога! Пам’ять – героям!..
Світлана Кринична
Гуде тривожний набат
Гуде тривожний набат.
Вставай, не спи, Україно!
Прокинься, сестро і брате,
І рідна моя Батьківщино!
В крові і смертях майдан,
Стривожені дні і ночі.
Не кається душ тиран,
Без сорому дивиться в очі.
Тортури, знущання, смерть,
Всі муки жахливої зради,
Де совісті пріла вже дерть
Не просить в богів поради.
Країна ховає синів,
Збирає у путь останню
Героїв буремних днів,
Народжених на Майдані.
Несила терпіти гніт!
Вже досить, терпець урвався!
Скидає кайдани світ,
Народ мій з колін піднявся!
Гуде тривожний набат,
Кипить незборима сила,
Повстали сестра і брат!
Єднаймося, Україно!
У котлі
Бійцю 128 гірсько-піхотної
бригади Василю Терелюку
У котліДебальцівського пекла
Він не раз прощався із життям,
Як в очах поволі, ніби смеркло,
Перед світом з Божим каяттям.
Зболена душа, у ранах тіло.
Гріли лиш іконки рятівні,
А йому побачити кортіло
Очі сина й доньки день при дні.
Куля двічі прошивала берці.
Градами зорало весь Донбас.
Там від жаху завмирало серце,
Де чорнів розірваний фугас.
Мама в Бога захисту просила
У молитвах, як церковний дзвін.
Мабуть, це тому незрима сила
Рятувала там від куль і мін.
Квітнуть вже за вікнами каштани.
З дому шлють привіт передовій
Нашого століття ветерани,
Що на смерть ішли в нерівний бій.
Україна
Змучена тортурами життя,
Ти в усі часи шукала долю,
Несла Богу сльози, каяття
По камінні гострому до болю.
Облетіли світ твої слова,
Втілені у віршах і поемах.
Та без горя щастя не бува:
Заблукала у колючих тернах.
Йшла в пустелю, йшла у темну ніч
В розпачі, у радості, тривозі
Через поле і криваву січ,
Йшла по Богом вказаній дорозі.
Довелось терпіти все одній,
З прірви підійматися поволі,
І тепер сама собі, святій,
Здобуваєш Українську Долю!
Кряче ворон
Кряче ворон понад полем,
Смерть віщує він,
Над людським кружляє горем
В небесах один.
Бідна матір гірко плаче,
Сина вигляда.
А у полі ворон кряче:
В дім прийшла біда…
В піднебесся в Божі руки,
Знов птахи летять,
Що зазнали страху й муки
Від біди проклять..
Стали серцем за Вітчизну
В скрути день і час,
Смерть прийняли ненависну,
Боронивши нас.
За свободу і за правду
Полягли сини.
Пам’яттю зійшов назавжди
В полі мак рясний.
Незборима, соборна, нетлінна
Незборима, соборна, нетлінна,
У боях перевірена міць,
Не поставлять тебе на коліна,
Не впадеш перед ворогом ниць!
Не зламають хребет, не розтопчуть
І розп’ять на хресті не дамо,
Бо в писаннях Господніх пророчих
Ми за волю життя віддамо.
Україно моя неподільна,
Схід і захід — ми діти твої.
Сильна ти і у помислах вільна,
Захистиш інтереси свої.
Незборима, незламна, нетлінна,
Віковічниш історії дні.
В час буремний тобі, Україно,
У поклоні схилюсь до землі!
Пам’яті загиблого солдата
Місто прощалось з героєм.
Гірко ридала мати.
Країна в скорботі, горі
Ховала свого солдата.
Ще вчора йому здавалось:
Попереду щастя у мирі,
Та раптом життя обірвалось
У розквіті юної сили.
Йому б ще дітей ростити,
А не в бою забутись.
Від лиха пішов боронити
Родину у час спокути.
І стелиться сум над містом
В тужливого неба блакиті,
Калини в саду намисто
Застигло в прощальній миті.
Досить вже нас гнобити,
Мучити, шматувати.
Головорізам-бандитам
Маємо відповідь дати!
Спи, наш солдате мужній,
Пам’ять хай буде вічна
За серце непереможне,
Совість твою чоловічу!
Небесній сотні
В жалобі уся Україна.
Сльози від болю і втрати.
Зчорніла моя солов’їна
В диму тривожної варти.
Злетіла за мир для народу
До янголів «Сотня Небесна» —
Сини полягли за свободу.
Без них тепер прийдуть весни.
Без них підростатимуть діти,
Що є і не народились.
Їм жити б і мріям радіти,
Та долею не судилось.
Палає свіча скорботи
За справжніх землі героїв.
Слава Небесній Сотні!
Пам’яті й супокою!
Тетяна Ясенчук
Квітувала Україна
Квітувала Україна доньками й синами,
Розліталось рідне слово різними шляхами...
Та не знала Україна, що над її дітьми
Вже кружляють ворононьки і чаклують відьми...
Над полями і лісами вже круки пантрують —
Чують смерть, понад ярами днюють і ночують.
Один ворон, найчорніший, на дуба сідає:
Розказує, як у тиші мертві розмовляють.
Як сотнями людей голих у ями зсипають,
Як опухлих ще живими до мертвих кидають!..
Як киплять у казані порубані діти,
І сміються матері сатанинським сміхом...
Другий ворон перебив, знає теж чимало:
Як Чорнобильська чума землю плюндрувала,
Вітер дув, мов океан мріяв подолати,
А натомість розігнав біду в кожну хату.
Стали пусткою двори, села зсиротіли,
До сьогодні біда косить людей у могили.
Третій крякнув: час настав мені говорити,
Гинуть воїни в АТО — і батьки і діти.
Брат на брата підійнявсь у війні кривавій,
А підбурник-супостат все твердить, що скраю...
Гинуть там, у тій борні, не шукають слави,
Слава їх посмертно там сама відшукала...
Три ворони — три біди моєї країни,
Яку нині вберегти з вами ми повинні.
Щоб не знали дітлахи, як стріляють «гради»,
Щоб не мали вояки серед своїх зради...
Щоб звучала у світах калинова мова,
Щоб у щастя одяглась українська доля.
Багато віршів про війну
Як багато віршів про війну,
Про насилля, про бої криваві...
Ще недавно, якийсь рік тому,
Ми про це із вами не писали...
І не чули рокоту гармат,
І вертушки в небі не літали.
Проводжали в військо не солдат,
В армію синів випроводжали.
Ніби на навчання йшли вони
І служили в рідній Україні.
До якої ж прірви довели
Нас політикани біло-сині?
Розікрали золотий запас! —
Десь в того клубочка є початок.
Всіх осудить і розсудить час,
Лиш загиблих не верне до хати.
Винні і Росія, й МВФ,
Ще Євросоюз, американці...
Довгий і нікчемний список — шлейф.
Ну, а де ж свої народообранці?
У Вінницькій ОДА презентували збірку вінницьких авторів «Україна в огні»
фото тут
https://goo.gl/photos/zJW6vQT4eWoMe3iw8
25 січня цього року члени Вінницького обласного літературно - мистецького об"єднання "Автограф" взяли активну участь у презентації збірки творів вінницьких письменників «Україна в огні», присвяченої подіям на Майдані та сході України. Упорядник цього унікального та видання - заслужений працівник культури України, письменниця Валентина Сторожук.
Презентація відбулася у приміщенні ОДА, де, як зазначив головний редактор журналу «Вінницький край», заслужений журналіст України Вадим Вітковський " Ще ніколи, як кажуть старожили обласної ради, в залі засідань, на четвертому поверсі, не було презентації книг... А сьогодні - майже три години, у заповненій присутніми залі! Учасники Майдану і бійці АТО, військовики і вчителі, керівники військово-спортивних клубів з Вінниці і Ямполя, українські козаки, керівники громадських об'єднань, студенти медичного коледжу, що готує військових лікарів... Ну, і, ясна річ, автори презентованого збірника матеріалів "Україна в огні",
.
В презентації взяли участь та виступили від облдержадміністрації – директор Департаменту інформаційної діяльності та зв’язків з громадськістю Світлана Василюк, депутати Вінницької обласної ради, військовий комісар м. Вінниці Олександр Данилюк, письменники,волонтери, актори, жерналісти, автори збірника.
Від "Автографа" були присутні та виступили зі своїм щирим та зворушливим поетичним словом члени літературно - мистецького гурту "Зимова вишня" з Тульчина (керівник Алла Гавришко - Бабічева) Світлана Кринична, Наталія Циганова, Світлана Баламут та Алла Гавришко_ Бабічева, а також - Валентина Гальянова, Лариса Сичко, Андрій Стєбєлєв та інші. Захід відбувся за участю авторів, запрошених воїнів АТО, волонтерів, родичів загиблих героїв, представників громадськості і творчих колективів.
Вірші членів гурту "Зимова вишня" , які увійшли до збірки:
Світлана Баламут
Ти ростила його, у добрi та любовi плекала.
Всiнедоспанiночicтелила синочку до нiг.
I жагу до життя у малесеньку душу вкладала.
Та була ти для сина свого, мов святий оберiг.
Вража куля зрадлива забрала синочка у неньки,
Обipвавшиуci, ще не сходженi, юнiпутi.
Як болiло його, розривалось у тебе серденько.
Як не стало його, то й не стало тебе у життi...
Похилися маки червонi в нескошених травах,
Накриваючи рiдноїкровiгарячiслiди.
Не потрiбнотобiнi медалей, нi дяки, нi слави.
Повернути б синочка живого тобi назавжди.
Тiльки з фото дивилися очi, мов синєє небо.
Чорна стрiчка на нiмрозрiзала серденько навпiл.
I за всiхматерiв я прошу, я благаю, не треба!
Не вбивайте синiв! Не вбивайте ви наших синiв!!!
КОЛЯДКА В ОКОПI
Зірка ясна засіяла.
Бог Спасителя послав.
А в окопі на війноньці
Тихо хтось колядував.
Та колядка душу гріла.
Теплий спомин, рідний дім.
На столі кутя поспіла,
Сміх і радість в домі тім.
Колядуй зі мною брате.
Коляд, коляд, колядин...
Лиш лиха війна проклята.
А я в батька не один.
Губи ледве ворушились.
Холод до кісток проник.
Раптом куля просвистіла
І солдат чомусь поник.
В Віфлеємі зоря встала,
Запалала, як вогонь.
Оберіг, що мати дала.
Із холодних впав долонь
На руках у побратима
Захисник наш помирав.
І востаннє за родину
Він у друга попрохав.
Поцілуй за мене тата,
Маму обійми, як син.
Колядуй за двох нас брате.
Коляд,коляд, колядин...
У свят вечір йшли солдати
В бій за наше майбуття.
Землю рідну захищати,
Щоб була у нас кутя.
Смерть у очі їм дивилась.
Коляд, коляд, колядин...
У бою у тім жорстокім
Впав солдатик не один.
Зірка ясна засіяла.
Бог спасителя послав.
Та земля моя ридала,
Бо солдат в неї лягав.
Наталія Циганова
***
Як навчитися не вбивати?
І десятки сторіч під сонцем
проростають червоні маки.
Крові кольору охоронці.
Вже давно не рахують мертвих.
Бо число не сприймає розум.
Лічать війнами хибні жертви
(ніби можна лічити грози).
Світового масштабу числа.
Перша. Друга. А може – досить?
Сімдесята весна провисла
коромислом. Носити сльози.
Носим. Носим. Не вистачає,
щоб полити червоні маки.
Їх мільйонами проростає
З душ загиблих Планета–мати.
І зростають постійно нові.
Цьогоріч – встануть в небо інші
по пролитій черговій крові
на землі і святій, і грішній.
По війні пам’ять у червонім.
З пелюстками. З зеленим листям.
Що ми можемо? В храмах дзвони.
…і серця – у сльозах намисті…
***
З однієї землі всі вийшли.
В неї ж ляжемо своїм часом.
Тимчасові. Раптові. Пришлі.
Різнобарвні планетні раси.
Просіваєм життя крізь сито.
Та жбурляєм лузгу під ноги.
Обрій, зорями ще не вмитий,
В кров фарбується нижче Бога.
Нижче стоп його... по–братерськи
Замальовують наші руки...
І думки... і в майбутнє верстви...
Над розстріляним "миром" - круки.
Над спаплюженим словом "брате"
Виє вголос койот–неволя.
...а я марю великим святом –
"Незалежність від війн та болю"...
***
Не тримай на долонях обпечене осінню небо.
Хай впаде і затопить мене сірим кольором втечі
від оголених храмів, надій розіп’ятих…
Не треба…
Дай мені загубитись.
Сьогодні – це дуже доречно.
Зачорніли хустки…
і посивіли коси завчасно.
Розпач лається вголос на датах, вкарбованих в мармур
над життям, по війні недожитим…
відібраним…
згаслим…
Друге літо зімліло, збираючи квітами траур.
Дай втекти від в чергове згвалтованного слова «шана»
по загиблим героям…
ошуканим в смерті по колу.
…пам’ятати постійно…
думками, словами, віршами…
пам’ятати завжди, що вони – не вмирають ніколи…
***
До храму зайшла геть чорна
з лиця. Під хустину – сива.
З надією: Бог пригорне.
поставить життя на крила.
Піднять підборіддя? – марно...
Всі мрії взяті під варту.
І правиться служба вправно
Московському патріарху.
І гулко в думках набатом:
«Це ж той, хто благословення
озбройним з Русі солдатам
давав на так звані вчення!..
І дзвони йому – тут, поруч!
А синочка мій – вже мертвий...
Стоїть за плечем праворуч...»
...і жінка вийшла із церкви...
ВОНА ПРОСИЛА БОГА…
Порубана за кілька сотень днин
рукою, що взяла війни сокиру,
на тисячі знедолених родин –
вона просила Бога дати миру.
Вона його благала:
Подивись!
Ось, я лежу під небом твоїм синім.
Згадай, якою я була колись.
А що тепер?... яка я стала нині?…
Я плачу кров’ю з тисячі сердець,
які в бою упали. І не встали.
Поглянь сюди! Ти ж, наче б то, Творець!
То ж залікуй мої болючі рани.
Дай миру, щастя, спокою, тепла.
Чи я не варта того? Замість зброї
дай людяності стиглого зерна
всім, хто прийшов до мене за війною.
Була і буду. Довгії віка.
За коси підніму себе з руїни.
Я тут. Я ще не вмерла. Я жива.
Одна Єдина Вільна Україна.
***
Це все скінчиться рано чи пізно.
І будуть мирні зорі над нами.
І буде пісня – слово «Вітчизна».
Краще – в сусідах, ніж ворогами.
Ми не просились в ваші тенети.
Краще – окремо. Через кордони.
Краще – театри, ніж лазарети.
І не в труні, а з сім’ями вдома.
Вашого слова ми не просили.
В кожній країні є своя мовність.
Я – росіянка. Що це змінило?
Я вишиванку ношу за гордість.
Це все скінчиться. Пізно чи рано.
Хай сивина вирує по скроням.
І Україна виборитьщану.
Слава – до Бога! Пам’ять – героям!..
Світлана Кринична
Гуде тривожний набат
Гуде тривожний набат.
Вставай, не спи, Україно!
Прокинься, сестро і брате,
І рідна моя Батьківщино!
В крові і смертях майдан,
Стривожені дні і ночі.
Не кається душ тиран,
Без сорому дивиться в очі.
Тортури, знущання, смерть,
Всі муки жахливої зради,
Де совісті пріла вже дерть
Не просить в богів поради.
Країна ховає синів,
Збирає у путь останню
Героїв буремних днів,
Народжених на Майдані.
Несила терпіти гніт!
Вже досить, терпець урвався!
Скидає кайдани світ,
Народ мій з колін піднявся!
Гуде тривожний набат,
Кипить незборима сила,
Повстали сестра і брат!
Єднаймося, Україно!
У котлі
Бійцю 128 гірсько-піхотної
бригади Василю Терелюку
У котліДебальцівського пекла
Він не раз прощався із життям,
Як в очах поволі, ніби смеркло,
Перед світом з Божим каяттям.
Зболена душа, у ранах тіло.
Гріли лиш іконки рятівні,
А йому побачити кортіло
Очі сина й доньки день при дні.
Куля двічі прошивала берці.
Градами зорало весь Донбас.
Там від жаху завмирало серце,
Де чорнів розірваний фугас.
Мама в Бога захисту просила
У молитвах, як церковний дзвін.
Мабуть, це тому незрима сила
Рятувала там від куль і мін.
Квітнуть вже за вікнами каштани.
З дому шлють привіт передовій
Нашого століття ветерани,
Що на смерть ішли в нерівний бій.
Україна
Змучена тортурами життя,
Ти в усі часи шукала долю,
Несла Богу сльози, каяття
По камінні гострому до болю.
Облетіли світ твої слова,
Втілені у віршах і поемах.
Та без горя щастя не бува:
Заблукала у колючих тернах.
Йшла в пустелю, йшла у темну ніч
В розпачі, у радості, тривозі
Через поле і криваву січ,
Йшла по Богом вказаній дорозі.
Довелось терпіти все одній,
З прірви підійматися поволі,
І тепер сама собі, святій,
Здобуваєш Українську Долю!
Кряче ворон
Кряче ворон понад полем,
Смерть віщує він,
Над людським кружляє горем
В небесах один.
Бідна матір гірко плаче,
Сина вигляда.
А у полі ворон кряче:
В дім прийшла біда…
В піднебесся в Божі руки,
Знов птахи летять,
Що зазнали страху й муки
Від біди проклять..
Стали серцем за Вітчизну
В скрути день і час,
Смерть прийняли ненависну,
Боронивши нас.
За свободу і за правду
Полягли сини.
Пам’яттю зійшов назавжди
В полі мак рясний.
Незборима, соборна, нетлінна
Незборима, соборна, нетлінна,
У боях перевірена міць,
Не поставлять тебе на коліна,
Не впадеш перед ворогом ниць!
Не зламають хребет, не розтопчуть
І розп’ять на хресті не дамо,
Бо в писаннях Господніх пророчих
Ми за волю життя віддамо.
Україно моя неподільна,
Схід і захід — ми діти твої.
Сильна ти і у помислах вільна,
Захистиш інтереси свої.
Незборима, незламна, нетлінна,
Віковічниш історії дні.
В час буремний тобі, Україно,
У поклоні схилюсь до землі!
Пам’яті загиблого солдата
Місто прощалось з героєм.
Гірко ридала мати.
Країна в скорботі, горі
Ховала свого солдата.
Ще вчора йому здавалось:
Попереду щастя у мирі,
Та раптом життя обірвалось
У розквіті юної сили.
Йому б ще дітей ростити,
А не в бою забутись.
Від лиха пішов боронити
Родину у час спокути.
І стелиться сум над містом
В тужливого неба блакиті,
Калини в саду намисто
Застигло в прощальній миті.
Досить вже нас гнобити,
Мучити, шматувати.
Головорізам-бандитам
Маємо відповідь дати!
Спи, наш солдате мужній,
Пам’ять хай буде вічна
За серце непереможне,
Совість твою чоловічу!
Небесній сотні
В жалобі уся Україна.
Сльози від болю і втрати.
Зчорніла моя солов’їна
В диму тривожної варти.
Злетіла за мир для народу
До янголів «Сотня Небесна» —
Сини полягли за свободу.
Без них тепер прийдуть весни.
Без них підростатимуть діти,
Що є і не народились.
Їм жити б і мріям радіти,
Та долею не судилось.
Палає свіча скорботи
За справжніх землі героїв.
Слава Небесній Сотні!
Пам’яті й супокою!
Тетяна Ясенчук
Квітувала Україна
Квітувала Україна доньками й синами,
Розліталось рідне слово різними шляхами...
Та не знала Україна, що над її дітьми
Вже кружляють ворононьки і чаклують відьми...
Над полями і лісами вже круки пантрують —
Чують смерть, понад ярами днюють і ночують.
Один ворон, найчорніший, на дуба сідає:
Розказує, як у тиші мертві розмовляють.
Як сотнями людей голих у ями зсипають,
Як опухлих ще живими до мертвих кидають!..
Як киплять у казані порубані діти,
І сміються матері сатанинським сміхом...
Другий ворон перебив, знає теж чимало:
Як Чорнобильська чума землю плюндрувала,
Вітер дув, мов океан мріяв подолати,
А натомість розігнав біду в кожну хату.
Стали пусткою двори, села зсиротіли,
До сьогодні біда косить людей у могили.
Третій крякнув: час настав мені говорити,
Гинуть воїни в АТО — і батьки і діти.
Брат на брата підійнявсь у війні кривавій,
А підбурник-супостат все твердить, що скраю...
Гинуть там, у тій борні, не шукають слави,
Слава їх посмертно там сама відшукала...
Три ворони — три біди моєї країни,
Яку нині вберегти з вами ми повинні.
Щоб не знали дітлахи, як стріляють «гради»,
Щоб не мали вояки серед своїх зради...
Щоб звучала у світах калинова мова,
Щоб у щастя одяглась українська доля.
Багато віршів про війну
Як багато віршів про війну,
Про насилля, про бої криваві...
Ще недавно, якийсь рік тому,
Ми про це із вами не писали...
І не чули рокоту гармат,
І вертушки в небі не літали.
Проводжали в військо не солдат,
В армію синів випроводжали.
Ніби на навчання йшли вони
І служили в рідній Україні.
До якої ж прірви довели
Нас політикани біло-сині?
Розікрали золотий запас! —
Десь в того клубочка є початок.
Всіх осудить і розсудить час,
Лиш загиблих не верне до хати.
Винні і Росія, й МВФ,
Ще Євросоюз, американці...
Довгий і нікчемний список — шлейф.
Ну, а де ж свої народообранці?
Де були вони, коли Гарант
Замовляв із золота буханці,
Вів себе як озвірілий кат,
Взявши Україну рідну в бранці,
Дарували образи й книжки,
Кланяючись низько, задкували?
Думали, що і вони «божки»,
Раз за ноги бога упіймали?
Всьому є початок і кінець,
І в народу той терпець урветься:
Правди хоч тоненький пагінець,
Та до сонця все-таки проб’ється.
Хай уроком буде нам розбрат,
Що веде до втрати територій.
Хай остерігається Гарант
Гніву і обману траєкторій.
Замовляв із золота буханці,
Вів себе як озвірілий кат,
Взявши Україну рідну в бранці,
Дарували образи й книжки,
Кланяючись низько, задкували?
Думали, що і вони «божки»,
Раз за ноги бога упіймали?
Всьому є початок і кінець,
І в народу той терпець урветься:
Правди хоч тоненький пагінець,
Та до сонця все-таки проб’ється.
Хай уроком буде нам розбрат,
Що веде до втрати територій.
Хай остерігається Гарант
Гніву і обману траєкторій.
Тетяна Ясенчук
Квітувала Україна
Квітувала Україна доньками й синами,
Розліталось рідне слово різними шляхами...
Та не знала Україна, що над її дітьми
Вже кружляють ворононьки і чаклують відьми...
Над полями і лісами вже круки пантрують —
Чують смерть, понад ярами днюють і ночують.
Один ворон, найчорніший, на дуба сідає:
Розказує, як у тиші мертві розмовляють.
Як сотнями людей голих у ями зсипають,
Як опухлих ще живими до мертвих кидають!..
Як киплять у казані порубані діти,
І сміються матері сатанинським сміхом...
Другий ворон перебив, знає теж чимало:
Як Чорнобильська чума землю плюндрувала,
Вітер дув, мов океан мріяв подолати,
А натомість розігнав біду в кожну хату.
Стали пусткою двори, села зсиротіли,
До сьогодні біда косить людей у могили.
Третій крякнув: час настав мені говорити,
Гинуть воїни в АТО — і батьки і діти.
Брат на брата підійнявсь у війні кривавій,
А підбурник-супостат все твердить, що скраю...
Гинуть там, у тій борні, не шукають слави,
Слава їх посмертно там сама відшукала...
Три ворони — три біди моєї країни,
Яку нині вберегти з вами ми повинні.
Щоб не знали дітлахи, як стріляють «гради»,
Щоб не мали вояки серед своїх зради...
Щоб звучала у світах калинова мова,
Щоб у щастя одяглась українська доля.
Багато віршів про війну
Як багато віршів про війну,
Про насилля, про бої криваві...
Ще недавно, якийсь рік тому,
Ми про це із вами не писали...
І не чули рокоту гармат,
І вертушки в небі не літали.
Проводжали в військо не солдат,
В армію синів випроводжали.
Ніби на навчання йшли вони
І служили в рідній Україні.
До якої ж прірви довели
Нас політикани біло-сині?
Розікрали золотий запас! —
Десь в того клубочка є початок.
Всіх осудить і розсудить час,
Лиш загиблих не верне до хати.
Винні і Росія, й МВФ,
Ще Євросоюз, американці...
Довгий і нікчемний список — шлейф.
Ну, а де ж свої народообранці?
Квітувала Україна
Квітувала Україна доньками й синами,
Розліталось рідне слово різними шляхами...
Та не знала Україна, що над її дітьми
Вже кружляють ворононьки і чаклують відьми...
Над полями і лісами вже круки пантрують —
Чують смерть, понад ярами днюють і ночують.
Один ворон, найчорніший, на дуба сідає:
Розказує, як у тиші мертві розмовляють.
Як сотнями людей голих у ями зсипають,
Як опухлих ще живими до мертвих кидають!..
Як киплять у казані порубані діти,
І сміються матері сатанинським сміхом...
Другий ворон перебив, знає теж чимало:
Як Чорнобильська чума землю плюндрувала,
Вітер дув, мов океан мріяв подолати,
А натомість розігнав біду в кожну хату.
Стали пусткою двори, села зсиротіли,
До сьогодні біда косить людей у могили.
Третій крякнув: час настав мені говорити,
Гинуть воїни в АТО — і батьки і діти.
Брат на брата підійнявсь у війні кривавій,
А підбурник-супостат все твердить, що скраю...
Гинуть там, у тій борні, не шукають слави,
Слава їх посмертно там сама відшукала...
Три ворони — три біди моєї країни,
Яку нині вберегти з вами ми повинні.
Щоб не знали дітлахи, як стріляють «гради»,
Щоб не мали вояки серед своїх зради...
Щоб звучала у світах калинова мова,
Щоб у щастя одяглась українська доля.
Багато віршів про війну
Як багато віршів про війну,
Про насилля, про бої криваві...
Ще недавно, якийсь рік тому,
Ми про це із вами не писали...
І не чули рокоту гармат,
І вертушки в небі не літали.
Проводжали в військо не солдат,
В армію синів випроводжали.
Ніби на навчання йшли вони
І служили в рідній Україні.
До якої ж прірви довели
Нас політикани біло-сині?
Розікрали золотий запас! —
Десь в того клубочка є початок.
Всіх осудить і розсудить час,
Лиш загиблих не верне до хати.
Винні і Росія, й МВФ,
Ще Євросоюз, американці...
Довгий і нікчемний список — шлейф.
Ну, а де ж свої народообранці?
Де були вони, коли Гарант
Замовляв із золота буханці,
Вів себе як озвірілий кат,
Взявши Україну рідну в бранці,
Дарували образи й книжки,
Кланяючись низько, задкували?
Думали, що і вони «божки»,
Раз за ноги бога упіймали?
Всьому є початок і кінець,
І в народу той терпець урветься:
Правди хоч тоненький пагінець,
Та до сонця все-таки проб’ється.
Хай уроком буде нам розбрат,
Що веде до втрати територій.
Хай остерігається Гарант
Гніву і обману траєкторій.
Алла Гавришко-Бабічева
Захиснику
(похреснику - Денису Бешинському,
воїну АТО)
Застиг у небі материнський біль,
Із острахом вдивляється у ніч,
Де темрява війни наводить ціль
На спокій непрожитих ще сторічь.
І десь у гущі пекла на посту
Під безперервний свист гарячих гільз
Боронить мати від війни святу
Єдиний син, їй дорогий до сліз.
Єдиний!.. сам Господь його послав
На втіху матері, як в огневі свічі
Її зболілої душі гірка сльоза
Мольбою плакала самотньо уночі.
В любові пестила, носила на руках,
Зернину людяності сіяла в думки,
Вела за руку по неходжених стежках,
Стелила вишиті на щастя рушники.
Як грім із неба: - «На передовій!»
Від пострілів здригнувся телефон…
З під ніг земля, у горлі – суховій,
Перед очами погляди ікон…
І знову лляється молитва в небеса,
І підіймається любов понад світи,
Щоб поруч з ним, як вранішня роса
Упасти там, де в бій йому іти.
Боронить думкою від смерті і біди,
Складаючи в посилку на війну
Синочку яблучок улюблених ряди
І валянки, що мають там ціну.
Домашній килимоктудикладе,
Щоб тепла, як удома після сну,
Як ніженьки додолу покладе,
Підлога земляна була йому.
Кровинка, як іскринка на вітрах…
Застиг у небі материнський біль...
Боронить землю син і отчий дах,
Йдучи щодня зі злом на чесний бій.
***
Дивлюсь на сонце я крізь китицю калини,
Сніжинка котиться сльозою по щоці.
Покрита інеєм, мов пухом тополиним,
Червона ягода палає у руці.
І крає серце кольором кривавим
І присмаком морозним і терпким.
Комусь – святковий сміх, вино, забави,
А іншим – безнадія, прах і дим.
А іншим залишаються лиш сльози,
Тривожних снів безмовні міражі,
В оскаженілі зливи і морози
Їх янголів над ними голоси.
І серце, як пташина на долоні,
Мов ягода калини у руці,
А сніг і сонце падають на скроні,
Сніжинка котиться сльозою по щоці…
***
Скільки їх буде іще
З іменами й без імені,
Кров’ю і потом замішаних
В попіл війни!?...
Скільки долатиму щем,
Що морозами зимніми
В душу вселяє засніжену
Частка вини?...
Серце розбите у пил
Безутішної матері
Болем моїм оселяється
З болем її
В пам'ять гранітних могил
Некрологами зжатими,
Бо при житті не прощається
З ними навік.
Василю Стусу
і моїй Україні
Віру розгубила,
Склала білі крила,
Наче льоду брила,
Вся бліда, як смерть.
В зморених зіницях
Згаслі блискавиці,
І шукає тіло
Під ногами твердь.
Збила край дороги
В кров біленькі ноги,
У думках неспокій
І в обіймах снів.
Сяють ніжно досі
Лиш шовкові коси
Й погляд ясноокий
З
-під дівочих брів.
Вороги забрали
Тіло на поталу,
Бо вони — не люди:
Гріх для них — не гріх.
Замовляв із золота буханці,
Вів себе як озвірілий кат,
Взявши Україну рідну в бранці,
Дарували образи й книжки,
Кланяючись низько, задкували?
Думали, що і вони «божки»,
Раз за ноги бога упіймали?
Всьому є початок і кінець,
І в народу той терпець урветься:
Правди хоч тоненький пагінець,
Та до сонця все-таки проб’ється.
Хай уроком буде нам розбрат,
Що веде до втрати територій.
Хай остерігається Гарант
Гніву і обману траєкторій.
Алла Гавришко-Бабічева
Захиснику
(похреснику - Денису Бешинському,
воїну АТО)
Застиг у небі материнський біль,
Із острахом вдивляється у ніч,
Де темрява війни наводить ціль
На спокій непрожитих ще сторічь.
І десь у гущі пекла на посту
Під безперервний свист гарячих гільз
Боронить мати від війни святу
Єдиний син, їй дорогий до сліз.
Єдиний!.. сам Господь його послав
На втіху матері, як в огневі свічі
Її зболілої душі гірка сльоза
Мольбою плакала самотньо уночі.
В любові пестила, носила на руках,
Зернину людяності сіяла в думки,
Вела за руку по неходжених стежках,
Стелила вишиті на щастя рушники.
Як грім із неба: - «На передовій!»
Від пострілів здригнувся телефон…
З під ніг земля, у горлі – суховій,
Перед очами погляди ікон…
І знову лляється молитва в небеса,
І підіймається любов понад світи,
Щоб поруч з ним, як вранішня роса
Упасти там, де в бій йому іти.
Боронить думкою від смерті і біди,
Складаючи в посилку на війну
Синочку яблучок улюблених ряди
І валянки, що мають там ціну.
Домашній килимоктудикладе,
Щоб тепла, як удома після сну,
Як ніженьки додолу покладе,
Підлога земляна була йому.
Кровинка, як іскринка на вітрах…
Застиг у небі материнський біль...
Боронить землю син і отчий дах,
Йдучи щодня зі злом на чесний бій.
***
Дивлюсь на сонце я крізь китицю калини,
Сніжинка котиться сльозою по щоці.
Покрита інеєм, мов пухом тополиним,
Червона ягода палає у руці.
І крає серце кольором кривавим
І присмаком морозним і терпким.
Комусь – святковий сміх, вино, забави,
А іншим – безнадія, прах і дим.
А іншим залишаються лиш сльози,
Тривожних снів безмовні міражі,
В оскаженілі зливи і морози
Їх янголів над ними голоси.
І серце, як пташина на долоні,
Мов ягода калини у руці,
А сніг і сонце падають на скроні,
Сніжинка котиться сльозою по щоці…
***
Скільки їх буде іще
З іменами й без імені,
Кров’ю і потом замішаних
В попіл війни!?...
Скільки долатиму щем,
Що морозами зимніми
В душу вселяє засніжену
Частка вини?...
Серце розбите у пил
Безутішної матері
Болем моїм оселяється
З болем її
В пам'ять гранітних могил
Некрологами зжатими,
Бо при житті не прощається
З ними навік.
Василю Стусу
і моїй Україні
Віру розгубила,
Склала білі крила,
Наче льоду брила,
Вся бліда, як смерть.
В зморених зіницях
Згаслі блискавиці,
І шукає тіло
Під ногами твердь.
Збила край дороги
В кров біленькі ноги,
У думках неспокій
І в обіймах снів.
Сяють ніжно досі
Лиш шовкові коси
Й погляд ясноокий
З
-під дівочих брів.
Вороги забрали
Тіло на поталу,
Бо вони — не люди:
Гріх для них — не гріх.
Все глузують нишком,
Сорому — ні трішки,
Розпирає груди
Їм байдужий сміх.
Не скорили, знаю,
Душу лиш безкраю,
Що віки у генах
Сам Господь беріг.
Все шукаєш долі,
Вільна у неволі,
У колючих тернах
Пройдених доріг.
Заборонено дихати
Заборонено дихати,
Заблоковано виходи,
За брудними парканами
Все захоплено кланами.
Вчасно куплені босами,
Славу роду виносимо.
Час страхами безмовними
Труїть душі надломлені.
І гребемо невесело
У човні, та без весел ми
По окрайцю історії,
Невагомі і кволії.
Про святе ані спогаду
Між церковними дзвонами,
І ховаємо погляди
Перед храмів іконами.
Сорому — ні трішки,
Розпирає груди
Їм байдужий сміх.
Не скорили, знаю,
Душу лиш безкраю,
Що віки у генах
Сам Господь беріг.
Все шукаєш долі,
Вільна у неволі,
У колючих тернах
Пройдених доріг.
Заборонено дихати
Заборонено дихати,
Заблоковано виходи,
За брудними парканами
Все захоплено кланами.
Вчасно куплені босами,
Славу роду виносимо.
Час страхами безмовними
Труїть душі надломлені.
І гребемо невесело
У човні, та без весел ми
По окрайцю історії,
Невагомі і кволії.
Про святе ані спогаду
Між церковними дзвонами,
І ховаємо погляди
Перед храмів іконами.
Раби
Раби реклами і новин ефіру
Для дурнів і довірливих нікчем,
У пазусі ховаючи зневіру,
Милуємось обіцянок дощем.
Усі за них готові йти до бою
Наосліп, хоч рікою через брід.
Вони ж, немов цукерка за щокою,
Лишають по собі солодкий слід.
Затвердженнями пільг у кабінетах
Виборюємо право на життя,
Здоровий глузд шукаємо в газетах
Про світле і щасливе майбуття.
Байдужістю, притрушеною пилом,
Цілуємо наввипередки світ,
Чіпляємо Іуді білі крила,
Продавши власну совість на обід.
Історія навряд чи нам пробачить
Літописів брехливих суть чужу,
І волю у кайданах аж гарячих,
І шабель праотців їдку іржу.
Не віддай Україну ворогу
У страшенному сні не снилося
Зазирнути ув очі ворону.
Боже правий, молю я — змилуйся:
Захисти мою Землю зморену.
Витри сльози вдові і матері
Над уквітчаними могилами
І воздай за страждання катові,
Що прикрився чужими спинами.
Поверни мені, Боже праведний,
Батьківщину мою знедолену,
Неприйнятно це і неправильно,
Що війною усе зруйновано.
«Заціловану» псевдобраттями,
Анексовану, розграбовану,
Кров’ю випалену й багаттями,
Не віддай Україну ворогу.
***
Відлітають знов синочки
У краї далекі,
Наче білі голубочки
Під прощальний клекіт.
Боронили нас собою,
Та нечиста сила
Їм підступно серед бою
Крила підкосила.
І зозуля накувала
У зеленім гаї
Не багато літ, не мало
Десь за небокраєм.
Відлітають голубочки —
Неньки любі діти…
Сонцем вишиті сорочки,
На могилах — квіти.
Не роса на них весняна —
Сльози материнські,
Бо пече нестерпна рана
З Богом наодинці.
Ляжуть зорями на плесо
Душі спочивати,
Колискову піднебесну
Заспіває мати.
Проростуть під небесами
В мрії нездійсненній
Цвітом маковим багряним
У траві зеленій.
Народжується дитя
АТО, пожежі, гроби
Під «братній» оскал юрби,
Під ревище бронемашин
Диктують перелік змін.
Народжується дитя —
Країна із небуття,
Невикохане немовля
В «обіймах палких» Кремля.
І змінює цілий світ
Під скрегіт війни воріт,
Єднає незламний дух
На сірому тлі розрух.
Раби реклами і новин ефіру
Для дурнів і довірливих нікчем,
У пазусі ховаючи зневіру,
Милуємось обіцянок дощем.
Усі за них готові йти до бою
Наосліп, хоч рікою через брід.
Вони ж, немов цукерка за щокою,
Лишають по собі солодкий слід.
Затвердженнями пільг у кабінетах
Виборюємо право на життя,
Здоровий глузд шукаємо в газетах
Про світле і щасливе майбуття.
Байдужістю, притрушеною пилом,
Цілуємо наввипередки світ,
Чіпляємо Іуді білі крила,
Продавши власну совість на обід.
Історія навряд чи нам пробачить
Літописів брехливих суть чужу,
І волю у кайданах аж гарячих,
І шабель праотців їдку іржу.
Не віддай Україну ворогу
У страшенному сні не снилося
Зазирнути ув очі ворону.
Боже правий, молю я — змилуйся:
Захисти мою Землю зморену.
Витри сльози вдові і матері
Над уквітчаними могилами
І воздай за страждання катові,
Що прикрився чужими спинами.
Поверни мені, Боже праведний,
Батьківщину мою знедолену,
Неприйнятно це і неправильно,
Що війною усе зруйновано.
«Заціловану» псевдобраттями,
Анексовану, розграбовану,
Кров’ю випалену й багаттями,
Не віддай Україну ворогу.
***
Відлітають знов синочки
У краї далекі,
Наче білі голубочки
Під прощальний клекіт.
Боронили нас собою,
Та нечиста сила
Їм підступно серед бою
Крила підкосила.
І зозуля накувала
У зеленім гаї
Не багато літ, не мало
Десь за небокраєм.
Відлітають голубочки —
Неньки любі діти…
Сонцем вишиті сорочки,
На могилах — квіти.
Не роса на них весняна —
Сльози материнські,
Бо пече нестерпна рана
З Богом наодинці.
Ляжуть зорями на плесо
Душі спочивати,
Колискову піднебесну
Заспіває мати.
Проростуть під небесами
В мрії нездійсненній
Цвітом маковим багряним
У траві зеленій.
Народжується дитя
АТО, пожежі, гроби
Під «братній» оскал юрби,
Під ревище бронемашин
Диктують перелік змін.
Народжується дитя —
Країна із небуття,
Невикохане немовля
В «обіймах палких» Кремля.
І змінює цілий світ
Під скрегіт війни воріт,
Єднає незламний дух
На сірому тлі розрух.
ПІД БАРИКАД СТІНОЮ
20.01.2014 р
Не спиться в обіймах ночі,
Бо серце в прицілі смерті.
Сльозяться від диму очі
І майже не страшно вмерти.
Набридлі часи минулі
Розкручують каруселі.
Назустріч продажній кулі
Летять з барикад коктейлі.
З людськими слізьми відрази
Лягають на сніг багряний,
Тирана страшні накази
Скривавленими серцями.
І стогне земля від болю,
І молиться мати, плаче,
За тих, хто народну волю
Несе у серцях гарячих.
За тих, хто життя ціною
Поміж каміння бите
Під барикад стіною
Майбутнього сіє квіти.
Коментарі
Дописати коментар