"Магія кохання" видавництва "Лілія"

"Магія кохання" видавництва "Лілія"

Світлана Кринична

Я СТАЛА ТОБІ ЧУЖА

Не впізнавай, не придивляйся, не треба!

Паморозь в погляді – болем протятий лід.

Зустріч колись, була дарована небом,

Сьогодні ж її завіяний снігом слід.

Те , що тоді, було для обох коханням

Прірвою стало між нами, на серці жах.

Просто колись кохання було жаданим.

Просто тепер стала вже я стала тобі чужа.

Воском свіча доплаче у надвечір’я…

Може й вона, як я пригадає печаль.

Від намистин, що скотяться, мов сузір’я,

Наскрізь промокла долею зіткана шаль.

ДОЗВОЛЬ МЕНІ

Дозволь мені , ще трішечки побути,

У  снах п’янких з тобою на одинці.

З очей не стерти крапельки покути,

Що вузликом сховались у хустинці.

Дозволь мені, хоч інколи дзвонити:

Почути голос тихий серед ночі

На відстані, та все ж таки любити,

Такі зрадливі і кохані очі.

 ЯК ТИ ЖИВ

А як ти жив, коли мені боліла

Ота незвідність розлуки довгих літ.

О Боже! Любий, як мені кортіло

Заглянути у твій життєвий світ.

І як в мені горіли ті світанки,

Приховані у посмішці роки,

Де шибку доль завісили  фіранки.

Тереблять спогади в долоні тороки.

І де ти був обвітрений, нежданий ?

Які шляхи пройшов, куди ідеш?

Заходь, присядь! Ось, як колись сніданок,

А чай з шматочком спогадів, будеш!?

ДАВАЙ ПРИСЯДЕМ, ВИП’ЄМ ЧАЮ

«Привіт!» – І на вустах слова, слова.

Пробач, що я тебе втрачаю.

Від слів отих аж кругом голова.

«Давай присядем, вип’єм чаю.»

Чому так просто віддаю тебе?

Не знаю і сама, що сталось!

І знову звинувачую себе,

Хоч все не так, як нам гадалось.

Тобі, як Богу, вірила завжди

Мабуть тому, що так любила,

Та більше не скажу оте «зажди»,

Сліпа довіра все згубила.

Сльоза стікає у солодкий чай.

Слова тремтять, мов навіжені.

Шепоче серце тихо – «Прощавай!

Не треба крихт з твоєї жмені!»

СПАЛЕНІ МОСТИ

Гортає час обірвані листи

Зриває фрази звітрені словами.

Безжально попалили  ті мости,

Що майстер будував по межи-нами.

У надвечір’я попрошу води,

Або  роси п’янкої аж до щему

І більше не скажу тобі: «Прийди!»

До долею забутого « Едему».

В СЕРЦІ ПІСНЕЮ ЗАБРИНИ

Я тобі не скажу « прощавай »

Не скажу я цього, так і знай.

По дорогах дзвінкої зими

Йшли закохані  дві весни.

Не скажу я тобі « прости ».

За собою не бачу вини.

Не спіши ще палити мости,

В серці піснею забрини.

ТИ В ДУМКАХ МОЇХ ЖИВЕШ

Ти в думках моїх живеш рік за роком,

Бавлюсь поглядом твоїм ненароком

І боюсь, що в осінь цю двері скрипнуть,

І коралі наших мрій час розсипле.

Я нічого не прошу, та й не хочу.

Спогад-долю обірву, розторочу.

Полив’яно сонця пруг світить в душу,

Час обтрушує печаль, ніби грушу.

Стигле літо – по стерні в сюркотанні,

Жайвір пісню заспівав на світанні.

Гріють спогади життя променисто,

Розгортають у думках аркуш чистий.

Світлана Баламут

ПАМ'ЯТЬ

Не хоче пам'ять спати. Їй не спиться.

Все спогадами душу рве навпіл.

Закрию очі, ніби для годиться.

Років згадаю знов минулих біль.

Вуста, слова, небесно-сині очі.

I руки ніжні, і обіймів жар...

Не хоче спати пам'ять, ой не хоче.

Зриває душу в небо до Стожар.

Палає, мов багаття, в скроні б’ється.

Тебе немає поруч, ти десь там...

Лиш дим гіркий по моїх жилах в’ється.

Душа моя, любові чистий храм.

Мені б вдихнути те повітря свіже,

Яке вдихають груди, що в тобі...

Лиш ріже пам'ять душу, знову ріже.

Злітають руки в пристрасний мольбі.

Мені б хоч раз поглянути у очі.

Ще хоч би раз за руку тебе взять.

Я повернутись хочу, дуже хочу.

Та лиш немає вороття назад...

Я СПАЛЮЮ МОСТИ.

Поглянь, я спалюю мости.

Та рветься серденько від болю,

За ними залишився  ти,

А я вже тут, спішу на волю.

Ти спроби всі свої облиш.

Мене вертати надто пізно.

І ніби в спину гострий ніж

Твій плач й погрози твої грізні.

Не справдив ти моїх надій.

Як завше, ділишся на двоє.

Я ж, як заручник своїх мрій

Знов залишаюся з собою.

Поглянь, я спалюю мости.

Іди собі і будь що буде.

Нехай горять... Нехай... Прости...

Ще мить і ти мене забудеш.

Я ПТАХОМ ДО ТЕБЕ ЛИНУЛА

Я птахом степовим до тебе линула

І пісню вірності на крилоньках несла.

Зчарована весною журавлиною,

Із трепетом в душі тебе ждала.

Слова зрадливі душу мою ранили

Й вуста твої солодкі згіркли вмить,

І впала птаха в серденько поранена,

Що й досі так нестерпно ще болить.

Не бачила, як літечко минулося.

Вже й осінь золотом сипнула на поріг.

І лиш ім’я твоє ще довго чулося

В молитві відчайдушній на зорі.

В душі далеко біль свою приховую,

Хай сльози бачить тільки темна ніч.

Співатиму лиш серцем знову й знову я

Із самотою пісню віч-на-віч.

Я ВІДПУСКАЮ

Зчорніле небо вкрилося зірками.

І падав вечір у мої долоні,

Ховаючи знов прірву поміж нами

У темноту чорнильної  безодні.

Кричу без звуку і без сліз я плачу,

Немов дитя, плекаючи надію.

Та все не так... Така вже моя вдача,

Не хочу –  маю, не моє, а мрію...

Закрию очі – світ переді мною,

Безмежний світ у мене на долоні.

Лиш нерви, що натягнуті струною,

Секундами життя дзвенять у скронях.

Я відпускаю, час прийшов прощатись.

Благословлю, як мати... Як кохана...

Тобі ж  бажаю, янголе, не знати,

Цей біль душевної моєї рани.

ТИХЕНЬКО ХТОСЬ ПОСТУКАВ У ВIКНО

Тихенько хтось постукав у вікно.

Підвелась. Подивилася. Здалося...

У пам’яті щось ніби завелося...

Як то було давно. Було давно...

Співала юність й била у там-там.

Звучала скрипка вічного кохання.

Зоря та місяць в небі до світання

Кохались, так здавалось, тільки нам.

Як то було давно. Було давно...

Лиш пам’яті моїй чомусь не спиться.

Заплющу очі ніби для годиться...

Ніхто вже не постукає в вікно.

Сафіуліна Наталія

НІЧ

Ніч спустилася тінню кішки,

Підкраючись зі стіни.

І, вмостившись на тепле ліжко,

Заглядала у наші сни.

Ми їй дали одну подушку,

А на іншій обнялись вдвох.

Муркотала нам ніч на вушко

Сонно-стомлений монолог.

Потім плавно до ніг спустилась,

І, окутавши їх теплом,

Нам ще довго-предовго снилась

Теплим, ніжним, солодким сном…

ТОБІ

В павутинах проблем , нерозгаданих снах,

У тривогах розгнівано-дивних.

Поміж тисяч очей , в яких схований страх,

Ти для мене лишився ЄДИНИМ…

Між колючих думок, між зрадливих ідей,

Де болять незагоєні рани.

Між близьких, і далеких, і просто людей,

Ти для мене лишився КОХАНИМ…

Там, де стогне печаль, там, де плаче душа,

І від сліз загорнувшись у плащик.

Там, де розум холодний ще серце втіша,

Ти для мене лишився НАЙКРАЩИМ…

Де ховається мить у осінній пітьмі,

Де всього ще не купиш за гроші,

Де слова не потрібні і просто німі,

Ти для мене лишився ХОРОШИМ…

Де ніколи вже більше не будеш моїм,

Де душа, наче вітер у полі,

Ти для мене ніколи не станеш НІКИМ,

Але й ВСІМ вже не станеш ніколи…

У ТОЙ ЧАС, ЯК ЦВІЛИ ЦИКЛАМЕНИ

У той час, як цвіли цикламени,

Переплелися наші путі.

Молодим ти ще був і зеленим,

І не тямив нічого в житті…

Ти гадав, що нічого не знаю,

Не принизився б у каятті.

Думав : «Та,що безтямно кохає,

Все пробачить у цьому житті!»

А я ж очі на все закривала

І казали услід : «От дурна!

Вже такого собі відшукала,

Ще наплачеться добре вона!»

Я ж кохала, терпіла до болю,

А вночі захлиналась від сліз.

Так хотіла я бути з тобою,

Та кохання пішло під укіс…

У той час,як цвіли цикламени,

Ніч тривожилась від молитов,

Відцвітала у серці у мене

Та сліпа і невірна любов…

І я гордо розправила крила,

Всю полуду зірвала з очей:

«І за що так безмежно любила

Ту холодну бездонність очей?!»

Із душі втома каменем спала,

Що душила із давніх-давен.

Я поволі сама розцвітала,

Як красивий отой цикламен!

Ти ж не знав, що розправивши плечі,

Я від тебе ітиму сама,

І назустріч твоїй порожнечі

Йтиме тільки холодна зима…

Не чекав…Не надіявся…Думав,

Пробачатиму далі усе.

А  я взяла й пішла. Стало сумно…

Так закінчилось наше есе…

Зашуміла у серці тривога,

Щось болюче осіло на дні…

А моя іде далі дорога—

Не потрібен ти більше мені!

Я без тебе навчилася жити—

Дав безцінний життєвий урок…

А могла б тебе так я любити,

Щоб сягала любов до зірок!!!

Я не буду дивитись вороже—

Уже все—треба далі іти.

А колись ми зустрінемось, може,

Як будуть цикламени цвісти.

Мої очі від щастя засяють,

Ну а ти,наче загнаний звір,

Бо цінують тоді,як втрачають,

А потрібно раніше,повір…

…У той час,як цвіли цикламени

Переплелися наші путі.

Молодим ти ще був і зеленим,

І не тямив нічого в житті…           

Анастасия Мартынович

БУДЬ СЧАСТЛИВ

Ты только будь счастлив. Слышишь?

Пусть даже и не со мной.

Я знаю – ты мною дышишь

И этой холодной весной.

Ты только живи, мой милый!

Мне смерть без тебя, поверь!

Закрыта судьбой постылой

От рая любви нашей дверь.

Ты только не бойся. Знаешь?

С тобой буду рядом я.

Во время вьюг и пожарищ,

И в зной, и во время дождя.

Незримой нитью окутан

Защиты любви ты моей.

И знаю, не знаю откуда,

Что вечно я буду твоей!

ТЕБЯ ИЩУ

Скитается душа по свету неприкаянно.      

Тебя ищу в чужих обличиях отчаянно.             

То рассыпаюсь в хлам на атомы сознания,      

То жду, всё просто жду я нашего свидания.    

Хоть шансы встречи вновь равняются нулю,  

Ты должен просто знать, что я тебя люблю!            

ТЫ – МОЙ ГОСПОДИН

В миров мы возьмёмся За руки пространстве,     

Богам улыбнёмся упрямо.                                 

В любви параллелей Святом постоянстве      

Ты мой Господин, А я –Дама.   

 

Молекулы чувствуют Души друг друга                

На межгалактическом Глянце.                            

Судьбы сплетены Наши матрицы туго                 

В любовно-несдержанном Танце.     

ЛЮБОВЬ

Любовь наша между небом и землёй,            

Между раем и адом. 

Свято верю− сбережём её с тобой                   

И всегда будем рядом.  

Я прошу тебя сквозь годы и века:                   

Не теряйся, любимый!                                      

Мне нужна твоя надёжная рука,                      

Чтоб тобой быть хранимой!  

                            

Я ПРИДУ

Меня попросту не существует…                     

Стёрта я и размыта дождём.                               

Для того, кто мой образ рисует,                        

Лишь иллюзией матрицы в нём.

                        

Как навязчивый сон безнадежный                    

Я приду, словно призрак в ночи,                         

И согрею теплом своим нежным,                      

Ты впитаешь от света лучи.  

                            

Пропою о тебе я баллады,                                   

Восхваляя твой голос и лик.                               

Ты искать меня кинешься рядом                       

На души оборвавшийся крик.                             

В полудрёме   почувствуешь что-то,                  

Но меня не найдёшь… я – фонтом.                    

В отраженье зеркал с позолотой                          

Лишь к лицу мы столкнёмся лицом.                      

ПРОТЯГИВАЮ РУКУ В ПУСТОТУ

Время тянется мучительно долго. Иногда мне кажется, что моргну, и листья осыпятся еще раз, и землю укроет белоснежная пелена. Дни сменяют ночи, а месяца сменяют друг друга. Лето, осень, зима, весна... И все по кругу. Все меняется, меняюсь и я. Слишком холодно, и ничто не может согреть. Пламя не коснется кожи, а холод уж давно поселился во мне. Кружатся снежинки в медленном вальсе. Целуют уста мои немые и, окрашиваясь в кроваво-алый, гибнут. Протягиваю руку в пустоту и верю, что ты возьмешься за нее. Где же ты, мой призрачный? Что тревожит тебя темными ночами? О чем думаешь, устремив взгляд в окно? Помнишь ли, что жду тебя и все так же надеюсь на встречу? Что мысленно обращаюсь к тебе каждую ночь и зову во снах? Пытаюсь восстановить в памяти твое лицо, губы, взгляд. Ищу в прохожих... ищу похожие черты, похожий аромат парфюма. "Сквозь воплощения, и навсегда" - разве не к этому стремимся? Не уж то не судьба встретиться в этой жизни? Мы могли бы умирать вместе каждую ночь и возрождаться с рассветом. Всего 18, а кажется, что 45... Не на своем месте и все чужое. Все слишком сложно, чтобы казаться правдой. Но я дождусь. Обещаю. Просто протяни руку, и я крепко сожму ее, никогда более не отпуская.

Алла Гавришко-Бабічева

В ПОЧУТТІВ ПОРИНАЮ ЗАВОДЬ

В почуттів поринаю заводь,
Посилаючись на самотність,
Де забуте кохання править
У осінніх думок безодні.

Де хвилююча мить бажання
Відігнавши сумлінь неспокій,
Застигає у сподіванні
На твої почуття глибокі.

На заваді і Бог, і небо,
Навіть серце і розум – проти…
У душі лиш палка потреба
Щастя знову відчути дотик.

ДЕ ТИ, ЛЮБИЙ

Де ти, любий? Чому мовчиш?

Посміхається знов весна,

Ніби знає лише вона,

Що ти десь, як і я не спиш,

Що твій погляд серед зірок

Пестить потайки навмання

Саме ту, що плекаю я

З виру спраглих твоїх думок.

ДОЩАМИ ВИПРАНІ ДУМКИ

Дощами випрані до сивини думки

Летять тобі до ніг грудневим снігом

І застигає в грудях серця крига,

Зглядаючись на долю і роки.

Вогнем жагучим дивишся здаля

У вічі ти холодний, непідступний,

Хоч в серця двері гримаєш так чутно,

Що і в мороз здригається земля.

У тім вогні не обігріти рук

І почуттів моїх не обігріти –

Схилилися від снігу часу віти

Миттєвих зустрічей і в спогадах розлук.

НА ШПАЛЬТАХ ЗОРЯНОГО НЕБА

На шпальтах зоряного неба

Шукаю знов твоє ім’я

З нотаток осені про тебе,

Що серцем їй писала я.

Шукаю знову… А чи треба

Гортати спогадами час?...

На шпальтах зоряного неба

Усе нагадує про нас.

У ОСІННІХ ДУМОК БЕЗОДНІ

В почуттів поринаю заводь,
Посилаючись на самотність,
Де забуте кохання править
У осінніх думок безодні.

Де хвилююча мить бажання
Відігнавши сумлінь неспокій,
Застигає у сподіванні
На твої почуття глибокі.

На заваді і Бог, і небо,
Навіть серце і розум – проти…
У душі лиш палка потреба
Щастя знову відчути дотик.

ТИ, ЯК ЖАДАНИЙ ПЕРШИЙ СНІГ

Ти, як найперший запізнілий сніг,

Давно пройшов і не вернувся більше,

А та зима про нас все пише вірші,

Щоб ти колись ї згадати зміг,

І обігріти душу й серце зміг

Над вогнищем незгаслого кохання,

Що спалахне, як вперше, так востаннє,

Тебе зустрівши, як жаданий сніг.

ХОЛОДНО

Так холодно і пусто на душі...

Ти ніби поруч, та ніде немає.

Зажди мене! –  благаю – Не спіши!

І по твоїх слідах у ніч ступаю.

Лягає снігопад моїх надій

Мені на плечі безнадії шовком,

А я усе гадаю, що ти мій,

Хоч звуки слів твоїх давно замовкли.

І засипає сніг твої сліди…

Подай у темноті хоча би руку,

Чи десь з’явись промінчиком блідим

В снігу, щоб я долала з ним розлуку.

Я НЕ ЖИЛА

Я так давно вже не жила в твоїх думках,

Не дихала кохання ароматом,

Не розщепляла жар бажань на атом,

Десь у розлук блукаючи роках.

Я не торкалась так давно коханих вуст,

Не відчувала душ жаданий імпульс.

У спалаху гарячім «плюс» і «мінус»

Давно не тліла вогнищем спокус.

В ТВОЇЙ РУЦІ МОЯ РУКА

Я гадала – не розтопить криги

Жоден з неприборканих вогнів,

Коли погляд поруч пломенів

У банальних пошуках інтриги.

Я гадала – імпульсів знайомих

Не здригнеться ниточка тонка,

Як в твоїй руці моя рука,

Бо душа давно у стані коми.

Мабуть, не підвладні віку, часу,

Нам самим симпатії прості,

Коли Бог натомість пустоті

Барвами душі наповнить чашу.

А ЯК ТОБІ БЕЗ МЕНЕ

В думках осінніх небо похилилось

І хмар печаль в уламках самоти.

А як тобі без мене? Як там ти?

Реальність не завжди буває біла.

Трясе життя, як вітер стиглу грушу,

Бува, як чорним полум’ям гірчить,

Геть нанівець все зводячи за мить,

І болем розбиває навпіл душу.

І стогне серце в пошуках розради,

Вертаючи на шлях старих доріг,

Бо я любов стелила там до ніг,

Слова кохання дарувала міріади.

Збігає вкотре осінь в листопад

І хоч давно розведені мости –

А як тобі без мене? Як там ти? –

Питаю в неї вкотре я під ряд.