Наша "Скіфія-Весна 2016"

"СКІФІЯ-2016-Весна"
Канів. Вид. “Склянка Часу*Zeitglas”, 2016.
ISBN 978-966-2306-91-0
До альманаху було запрошено 54 автори України та країн зарубіжжя.
До нього увійшли твори 6 авторів - членів "Зимової вишні" і студії "Сузіря" Тульчинського технікуму ветеринарної медицини.

СВІТЛАНА КРИНИЧНА

***

На миснику полив’яні миски,

Старі і давні, трішечки щербаті.

На кожній намальовані квітки,

І навіть  півники на них чубаті.

Їх діставали тільки на свята

І берегли, як золото, у хаті,

Велично насипалася кутя.

Колись на щедрість всі були багаті...

Хай десь  розкішно  світиться кришталь ,

А в мене просто миска із квітками,

Що я через років життєву даль

Так трепетно вкриваю рушниками.

***

А що мені, до того де ти є:

Прожита мить, то може бути – скрута.

Усе твоє життя, лише твоє,

Я в нім була краплинкою покути.

І що я мала?  Тільки біль, та й все,

У пригорщі тримала пташку-душу,

Любила, догоджала понад все,

Тепер минуле журавлем відпущу.

Лети, мій боле, у прозору даль,

Я хочу щастя, злагоди й любові,

І забирай розхристану печаль,

Що сіла на плече німій покорі.

Я хочу мати скибочку добра,

Спокійний вечір, тиху гавань ночі,

Краплиночку душевного тепла,

Що ніжністю шовковою лоскоче.

ПОЧИТАЙТЕ «ОТЧЕ НАШ»

Коли душа болить і плаче,

То почитайте «Отче наш».

Господь сторицею відплатить

За віру в одкровення час.

Тримайте в серці Божу шану,

Читайте вдячно «Отче наш»:

В душі молитва гоїть рану,

Нестерпний біль лікує час.

Покрова світлої любові –

У Божих праведних руках.

Читай псалми в святому слові,

Ним ллється небо в молитвах.

***

Така ця тиша, мов страшна безвихідь,

Іду одна, закутана плащем.

Без тебе я не годна навіть дихать,

Так душу крає нездоланний щем.

Без тебе день, немов пусте відерце,

А ніч, як лід, холодна і густа,

І ллється думка у самотнє серце –

Без тебе на землі цій пустота.

З тобою радість і душевна втіха,

З тобою щастя з неземних орбіт,

З тобою пісня пролунає стиха

І вірш оцей напишеться тобі.

ЖИТТЯ

Життя – немов на крузі гончара

Тугавіє, біжить,  неначе глина.

Роки воно вітрами сповива

Шукає правду, та знайде провину.

Закономірностей у ньому гра,

Та пам’ятай завжди, що ти людина,

Коли в душі освячена пора,

Коли біди незваної година,

Коли думки народжують слова,

Коли зібрався рівно за хвилину

Твердим торкнутись дотиком пера

І написати всім, що ти – Людина!

КИСЛИЦІ

Крише мама у відро кислиці,

Допікає крізь дерева спека.

Серпень дні сухі вплете кісники,

Висипає яблука на дека.

Висушить тонесенько шкуринки

Щоб зимою літо солодило.

І розв’яже вузлики й торбинки,

Випустить пахке з-під сонця диво.

На Різдво узваром пахне хата,

Звареними літніми плодами.

І така щаслива моя мати,

Добрі очі світяться зірками.

 Світлана Баламут

СВІЧА

Горить свіча. Дивлюся на вогонь я .

І спалюю себе у нім до тла.

Тремтить свіча в моїх слабких долонях.

Зима у коси стрічку заплела.

Ще рано, я кричу і дух німіє.

Ще рано, я не хочу але час

Вже не питає, ніби шаленіє.

Летить, спішить і грає проти нас.

Роки спинити людям не під силу.

Вони ж на білих конях мчать удаль.

І я спішу, біжу я через силу.

Куди, за чим, навіщо? Не питай!

Гарячий віск стікає на долоні.

Тече і ніби просить, схаменись.

Не так живеш і б'ється кров у скроні.

Спинись і навкруг себе озирнись.

Ти подивись на те, що вже минуло.

Що сіяла? Чи радість, а чи страх...

Кого ще пам'ятаєш і забула.

Кого ти згадуєш, та тільки лиш у снах.

Горить свіча, я з нею догораю.

До тла згорає молодість моя.

Зима у коси стрічку заплітає.

Зима в душі...Зимою стала я...

ТЕМНА НІЧ МЕНЕ НАКРИЛА

Темна ніч мене накрила

І на своїх чорних крилах

Довго несла у нікуди.

Там не має більше люду.

Там така пекельна мука,

Там і розбрат, і розлука,

Там і зрада, і омана,

Там брехня і раж дурману,

Лицемірство там і блуд…

Мабуть, то був страшний суд!?

Темна ніч мене накрила.

Сон страшний мені наснила.

Та прийшов світанок, ранок

Кинув промені на ганок.

Я прокинулась піднялась,

У віконечко вдивлялась.

Я задумалась, зізналась,

Що ізнову помилялась.

То була пересторога,

Щоб не перейшла порога

Із життя я у нікуди,

Де не має більше люду.

То була пересторога

Повернути в душу Бога,

Повернути пісні крила,

щоб жила і, щоб летіла.

Я ВІДПУСКАЮ

Зчорніле небо вкрилося зірками.

І падав вечір у мої долоні,

Ховаючи знов прірву поміж нами

У темноту чорнильної безодні.

Кричу без звуку і без сліз я плачу,

Немов дитя, плекаючи надію.

Та все не так... Така вже моя вдача,

Не хочу – маю, не моє, а мрію...

Закрию очі – світ переді мною,

Безмежний світ у мене на долоні.

Лиш нерви, що натягнуті струною,

Секундами життя дзвенять у скронях.

Я відпускаю, час прийшов прощатись.

Благословлю, як мати... Як кохана...

Тобі ж бажаю, янголе, не знати,

Цей біль душевної моєї рани.

Я НЕ ЗМОГЛА

Я не змогла. Прости мені мій гріх.

Я не змогла лиш другом залишитись.

I закохалась людям всім на сміх.

Тепер не знаю, як без тебе жити.

Бракує слів i сили не стає.

А ти так щиро дивишся у очі,

Аж млосно на душі моїй стає

I серце в грудях голосно тріпоче.

I руки затремтіли...Іще мить

I я відвернусь. Ти не будеш знати,

Як сильно в грудях в мене все болить,

Як хочу я в цю мить тебе обняти.

Не маю права. Ти чужий. Не мій.

Між нами сто віків лягло рядами.

Манливий обрій твій i молодий.

А я на заході стою роками.

Анастасія Мартинович 

***

Обрушилось Небо,

Архангелы взвыли.

Терпения мне бы

Забудь всё, что было.

Я буду бороться,

За счастье и чувства,

Черпнув из колодца

Соблазна искусства.

Но если все даром,

И некуда деться –

В любви я пожаре

Сожгу своё сердце.

***

Разлетаясь на части в хлам,

На вопросы ища ответ,

Я несу своих истин свет,

В одинокий старинный храм.

Ты снимаешь оковы с рук,

Запрещая смотреть назад,

Открываешь на мир глаза

И спасаешь меня от мук.

Пепел зыбок минувших лет.

На прощание сделай вдох,

Чтоб забыть ты меня не смог

И на пике своих побед.  

***

Душа не здолає гріха –

Стою я між пеклом та раєм…

Невже моя доля така?

Нестерпно так серце палає!

В неволі ж бо птах не співа,

І крила свої не розправить.

А я ще жива! Ще жива

У серці і мрія і пам'ять.

Я скину кайдани тяжкі,

І стрімко порину у небо,

Де часу потоки стрімкі

Нестимуть щомиті до тебе.

О, УКРАЇНО, РІДНА МАТИ!

 Чому ти плачеш, Україно?

Чому засмучена стоїш?

Чому, моя ти солов’їно,

Від болю в розпачі кричиш?

 Чому в очах твоїх синеньких

Сльоза бринить, немов струна?

Невже до нас, дітей маленьких,

Вже не прийде твоя весна?

 О Україно! Рідна мати!

З колін скоріше підіймись.

Розкидай ворогів проклятих,

Здіймися сильною у вись.

 ПРОТЯГИВАЮ РУКУ В ПУСТОТУ

Время тянется мучительно долго. Иногда мне кажется, что моргну, и листья осыпятся еще раз, и землю укроет белоснежная пелена. Дни сменяют ночи, а месяца сменяют друг друга. Лето, осень, зима, весна... И все по кругу. Все меняется, меняюсь и я. Слишком холодно, и ничто не может согреть. Пламя не коснется кожи, а холод уж давно поселился во мне. Кружатся снежинки в медленном вальсе. Целуют уста мои немые и, окрашиваясь в кроваво-алый, гибнут. Протягиваю руку в пустоту и верю, что ты возьмешься за нее. Где же ты, мой призрачный? Что тревожит тебя темными ночами? О чем думаешь, устремив взгляд в окно? Помнишь ли, что жду тебя и все так же надеюсь на встречу? Что мысленно обращаюсь к тебе каждую ночь и зову во снах? Пытаюсь восстановить в памяти твое лицо, губы, взгляд. Ищу в прохожих... ищу похожие черты, похожий аромат парфюма. "Сквозь воплощения, и навсегда" - разве не к этому стремимся? Не уж то не судьба встретиться в этой жизни? Мы могли бы умирать вместе каждую ночь и возрождаться с рассветом. Всего 18, а кажется, что 45... Не на своем месте и все чужое. Все слишком сложно, чтобы казаться правдой. Но я дождусь. Обещаю. Просто протяни руку, и я крепко сожму ее, никогда более не отпуская.

 Анастасія Рябоконь

***

Коли на дворі світлий день весняний,

І квіти п'янко стеляться до ніг,

Щасливим почувайся до нестями,

Щоб мить цю у душі на вік зберіг.

Не завжди будуть радощі у буднях,

Весняним цвітом встелені стежки.

Тримай за теплим вітром серце в грудях,

Щоб виправляти власні помилки.

Сприймай, як іспит, болі і контрасти,

Образи, щастя втрачені світи.

Не дозволяй собі в дорозі впасти

І не спіши на півшляху зійти.

Крокуй вперед і впевнено рукою

В своє майбутнє двері відчиняй,

Запалюй зорі десь над головою,

Лелекою лети за небокрай.

***

Душа моя холодна, наче зраджена,

Обкрадена, знівечена, спустошена.

Надія в ній ошукана несправджена

І зливами кислотними орошена.

Ще вчора усміхалась я веселкою,

І барвами у ній тремтіло полум'я.

Тепер між хмар лечу у даль лелекою

У сірому відтінку цього полудня.

Любов у жилах  ще кипіла мить тому

Надійний на віки шукала свій маяк.

Чому ж я думкою у почуттях тону?

Можливо хибний у житті обрала шлях?..

Ольга Грабар

***

Блакитне небо покрилось плямами

На землю гріхи полились молоді цих століть.

Моралі Божі здаються марними,

Тому і тепер, як колись в Бога душа болить.

Брудним інтимом, до всіх зневагою

Наповнена смутком вона ховати не в силах біль.

Розвіяти вітром, як противагою,

Усе, в чому фальш показна – безкомпромісна ціль.

В поривах бурі добро піщинками

Встеляється, мов падолист на чистий найперший сніг.

І знову молодь вражає вчинками,

Будує до Бога міст і майбуття для всіх.

ПРОГУЛЯНКА

Небо, зорі, місяць сяє…

Я під ним одна гуляю

У своїм казковім світі

Серед ніжних диво-квітів.

Я зробила крок на волю

Від душі страшного болю.

В почуттів бетонній клітці

Знов радію кожній квітці

І ловлю десь дуже близько

Я очей знайомих блиски,

Що крізь відстань і тумани

Знов мої лікують рани.

І так хочеться на волі

Вдвох лічити з ними зорі.

Алла Гавришко-Бабічева

***

Розіллялося небо свинцевою піною хмар,

Затулили долонями зорі заплакані очі,

Заходився балакати з вітром старенький ліхтар,

Безневинно здригаючи тишу самотньої ночі.

Загули стоголосо дощем розіп’яті дахи,

Поглинаючи зайві тривоги німого безсоння…

Вранці знову співатимуть дзвінко Веселі птахи,

Цілуватиме сонце зіниці мого підвіконня.

Я НА ТЕБЕ ЧЕКАЮ

Я на тебе чекаю, а ти запізнився на вічність.

Час давно розчинився у хвилях стрімкої ріки.

Я на тебе чекаю холодні, самотні роки,

Не втрачаючи віру в святої любові величність.

Просинаючись, сонцю ім’я прошепочу у тиші,

Пригадавши яскраві смішинки у любих очах,

Понесе його вітер на крилах і вранішній птах,

На віконному склі його золотом промінь напише.

Я на тебе чекаю у серцем прихованих мріях

І сьогодні, і завтра, і вже неважливо коли

Загориться вогонь серед спогадів давніх золи,

Бо кохання і досі бентежить, тривожить і гріє.

ТАК ХОЧЕТЬСЯ ЖИТИ

Всесвіт колише світи неозорі

Роси лягають на сонну траву,

З неба у плесо розсипались зорі,

Поміж латаття у вічність пливуть.

Стелять у далі шовкову мережку –

Шлях для закоханих в затишку мрій,

Місяця обрій приміряв сережку

В срібній оправі його віковій.

У невагомості душу відкриту

Я підіймаю до краю небес…

І, як ніколи, так хочеться жити!

Нести до Бога призначений хрест!

Я – ЖІНКА

В житті за волею Господньою я – жінка

Вразлива, лагідна, поблажлива, слабка

Буває іноді лише душа й рука,

Коли до тебе пригорнуся на хвилинку.

Я – просто жінка, неповторна і жадана.

Любові в серці свій несу палкий вогонь,

Що світлом щастя сиплеться з долонь

Тобі до ніг, єдиний мій коханий.

За волею Господньою я – мати,

Я – берегиня, твій маяк і оберіг,

Щоб ти на ноги завжди стати міг,

Коли біда тебе надумає зламати.

Я – синє небо з посмішкою сонця

І щирістю у люблячих очах,

Негаснуча свіча в твоїх руках,

Криниця ніжності без вінця і без донця.

***

В невесомости облаков

Заблудился дождливый день

Вдаль под скрежет земных оков

Убегает трамваев тень,

Серый профиль немых качель,

Неприглядность поблекших стен,

Дыма выцветшая пастель

Старых урн и унынья плен.

Поднимаю бокал вина,

Прижимаясь к тебе душой,

За любовь пью одна до дна

Представляя, что вновь с тобой.

ЖИЗНЬ ЧЕРТОВСКИ ХОРОША

А у меня землицы не аршина,

В кармане тощем денег ни гроша.

Бреду, сутулясь прогибая спину,

Навстречу счастью в завтра не спеша.

Мечты, как решето, протёрты в дыры,

Надежд мешок в зиянии заплат.

На запад я вот-вот пойду по миру

От роста цен, доходов и оплат.

Но почему-то хочется смеяться,

Ругая всех и в том числе себя,

За отведённый мне удел паяца

В угоду тем, кто властвует любя.

А у меня землицы не аршина,

В кармане тощем денег ни гроша.

Бреду сутулясь прогибая спину,

Но всё же жизнь чертовски хороша.