"Скіфія-Осінь" 2015

Вийшов з друку черговий номер літературно-художнього альманаху "Скіфія-Осінь" 2015 видавництва "Склянка часу", до якого увійшли  вірші членів гурту "Зимова вишня" і юнацької студії "Сузір'я" - керівник Алла Гавришко-Бабічева.

(розгорніть публікацію, натиснувши на її заголовок, або на слово «Детальніше»)

Анастасія Мартинович  російскою мовою

ЖИЗНЬ ПРЕКРАСНА

Ничто меня не держит

На земле.                               

Я ровно вполовину

Просто дух,                               

Но жизнь собой прекрасна,

И во мгле                      

Я не ищу в пыли

Тропу разлук.                                

Прекрасна тень

От крыльев мотылька,                    

Воистину, чудесен

Запах роз.                                    

Иду, держа судьбу

В своих руках                            

И принимаю

Мелочи всерьёз.                                   

И грязь я принимаю

Иногда,                                     

Что шлёт вдогонку

Бесталанный люд.                    

Она порой лечебна,

Господа,                                    

Поверьте, я ценю

Ваш тяжкий труд.                        

Улыбкою ребёнка

Я сыта                                        

И счастлива любовью

Влюблённых всех                     

Сама же одинока?

Не беда!                                      

Я просто дух

И что мне до утех.                               

В глазах моих пылает

Ясный свет,                           

Вреда не принесёт

Он никому.                                 

Мне ангел нашептал:

Придёт рассвет!                    

Прекрасна жизнь! –

Ответила ему.                           

ДУША

Ночь… Полумрак… Во тьме глубокой

Сияет полная луна

И, как обычно в ночь, далёко,

Душа бредёт совсем одна…

Ей нет покоя, нет уюта,

Не знает радости она…

Ей светит в горькую минуту

Подруга вечная – луна.

Душа в слезах её встречает,

Вздохнув дыханьем ледяным…

Никто не видит и не знает,

Как тяжело бывает им.

В ночь тихой поступью, как кошка,

Душа ступает по тропе,

Где стуки сердца понемножку

Стают доступными тебе.

Срывая маску вековую,

Душа несёт свою печаль.

Когда в минуту роковую

Судьбу невыносимо жаль.

В порыве жажды и тревоги

Накинет чёрный капюшон…

Бредёт всё дальше по дороге,

Не зная, что такое сон.

Но коль коснёшься рук незримо,

Увидишь боль в её глазах.

Она лишь хочет быть любимой

В цветных безоблачных мечтах.

Ты подойди тихонько сзади –

Она не хищница, поверь…

Не торопи лишь, Бога ради! –

Откроется от сердца дверь.

И ты её поддержишь, если

Одну не бросишь, как и все,

Тебе своё подарит сердце,

В наивно-девичьей красе.

Она не злобна…  И в морозы

В глазах мелькает огонёк,

Но угасает, словно роза,

Когда по сердцу бьёт клинок.

Я ПРИДУ

Меня попросту не существует…                     

Стёрта я и размыта дождём.                               

Для того, кто мой образ рисует,                        

Лишь иллюзией матрицы в нём.                        

Как навязчивый сон безнадежный                    

Я приду, словно призрак в ночи,                         

И согрею теплом своим нежным,                      

Ты впитаешь от света лучи.                               

Пропою о тебе я баллады,                                  

Восхваляя твой голос и лик.                               

Ты искать меня кинешься рядом                       

На души оборвавшийся крик.                             

В полудрёме   почувствуешь что-то,                  

Но меня не найдёшь… я – фонтом.                    

В отраженье зеркал с позолотой                          

Лишь к лицу мы столкнёмся лицом.                       

МОЁ ОТЛИЧИЕ

  Мое отличие лишь в том, что я люблю каждого из вас внеземной безграничной любовью. Я люблю всех без исключения. Тех, кто восхищается мной и тех, кто ненавидит. Ваша ненависть – благое испытание для меня, экзамен на прочность и проверка моей верности, в первую очередь себе самой. Я люблю даже тех, с кем не знакома. Даже тех, кто бесконечно глуп и преисполнен гневом и обидой. Их особенно, ибо они несчастны в своих чувствах.

  Моя любовь к вам подобна лунному свету. Она касается  каждого, но в то же время ненавязчива. Излучения моих трехмерных вибраций ощутимо проходят сквозь вас, но, увы, не останутся там навеки, потому как я неосязаемый объект. В моем сердце равен Господь и Дьявол,

бедняк и богач, король и шут, мужчина и женщина.

   Вы спросите: «Как же проявляется твоя любовь, если ты не вовлечена в то, что касается нас?»

За что вы любите Солнце? За его тепло и излучаемый ним свет…

 ОБ «ИДЕАЛАХ»

   Безумно огорчают современные тупые ларвы. Нет, я не о Людях, а о так называемых "идеалах" мира сего. Речь о примитивных инфузориях, в потребности коих входит пожрать, выпить и, цитирую "воткнуть кому ни будь". Меня безмерно печалят штампованные мозги, запрограммированные на так называемую правильность, коей и вовсе не существует. О том, что гипюровые перчатки ныне "не комильфо" я узнала по взглядам големов, выражающих ужас и отвращение. И сидят такие "индивидуумы", "единственные в своем роде" в платьях под копирку и со стандартной охапкой волос на голове, свороченной в дулю. А ты, да-да...вон тот с фиолетовыми губами. Фу! Ты – урод и фрик. Потому как под наш ксерокс не ложился ИМХО.

   Ах да...еще безгранично смешат ограниченные в своем разуме самцы, которые якобы "мужчины моей мечты" и

"именно те, кого я ищу во всех своих воплощениях". А то, что у тебя в штанах чешется я насквозь вижу. Меня возбуждает РАЗУМ и наличие ДУШИ. А не твой инфантилизм.

    Как же вы пусты и как несчастны... Мне очень жаль.

 Світлана Кринична

РОЗГОРІЛИСЬ ОСІННІ БАГАТТЯ

Розгорілись осінні багаття,

У кленових кострищах земля,

На озерах жовтіє латаття,

І парує чубата рілля.

Сива річка нагадує пустку,

Берег тішиться листю верби,

Зав'язалася осінь у хустку,

Червоніють шипшини торби.

Бавить спогади небо у люлі,

Заколисує в'язку думок,

Міжсезоння хвилини минулі,

Сипле в серця далекий куток..

ЧАС ЗБИРАТИ КАМІННЯ

Час збирати каміння

Руку тримати на пульсі

Душевне своє сумління

Направить в чіткому руслі

Писати свої заповіти –

Життєво осяяну повість.

Так щоб гордилися діти,

І так щоб не мучела совість.

В ОСІННІ ДНІ

В осінні дні вдягають вишні.

Жовто-червоні спідниці,

Що сам розписує Всевишній

Яскравим сонцем у руці.

Пузата скирта, аж до неба

Пів світу кутає в собі.

Небесний простір – вічна гребля,

Мандрує осінь у гарбі.

Сріблястий віз, ним верховодить

Старенький стомлений туман.

Хмарки-роки у даль відгонить,

Мов сивий з дримбою чабан.

СПАЛЕНІ МОСТИ

Гортає час обірвані листи

Зриває фрази звітрені словами.

Безжально попалили  ті мости,

Що майстер будував по межи-нами.

У надвечір’я попрошу води,

Або  роси п’янкої аж до щему

І більше не скажу тобі: «Прийди!»

До долею забутого « Едему».

ПАХНЕ В ПОЛІ ПШЕНИЦЯ

Пахне в полі пшениця,

Стиглий день догора.

Неба синя спідниця,

Всі лани огорта.

Накриває отави,

Відганяє печаль,

Сохнуть скошені трави

Спопелилася даль.

Сонях вітру кидає

Довгі злускані дні

І у листі ховає

Стоголосі пісні.

Пахне в полі пшениця,

Час жнивує літа,

Не міліє криниця,

Ллє  добро по Світах.

РОЗМЕРЕЖИЛАСЬ СТЕЖИНА

Розмережилась стежина у моїм селі.

Ген край поля кущ калини, в небі журавлі,

Так духмяно пахне м’ята, одцвіли садки.

Тут моя батьківська хата колиха думки

І купає в чистих росах сивину полин,

І намисто трави-коси одягли з перлин.

Не знайти у цілім світі кращого села

Де мережкою стежина в душу пролягла.

ЯК ТИ ЖИВ

А як ти жив, коли мені боліла

Ота незвідність розлуки довгих літ.

О Боже! Любий, як мені кортіло

Заглянути у твій життєвий світ.

І як в мені горіли ті світанки,

Приховані у посмішці роки,

Де шибку доль завісили  фіранки.

Тереблять спогади в долоні тороки.

І де ти був обвітрений, нежданий ?

Які шляхи пройшов, куди ідеш?

Заходь, присядь! Ось, як колись сніданок,

А чай з шматочком спогадів, будеш!?

***

Чи то було насправді, чи здалося:

То дотик крапель вранці був роси,

Чи то була п’янка, солодка осінь,

А може стежка мокра від сльози.

***

Ти не спитав і не сказав ні слова…

Мовчав, закляк, чи десь подівся ти?

З вуст вчора піснею твоя стікала мова

Сьогодні в серці всі розведені мости.

***

І враз захолола планета

Злітає пожовклий лист.

Скажи мені друже : де ти?

Прошу тебе – озовись.

Алла Гавришко-Бабічева

ОСІНЬ

Встеляє осінь золота мої стежки

І сивий папороті лист приляг спочити…

Я зігріваю ніжним дотиком руки

Іще усміхнені в траві останні квіти.

За сине море відлітають журавлі,

Печаллю в очі зазирнувши сірій днині,

І тільки клекіт запізнілий вдалині

Зриває маску таємничу з неба сині.

Десь гладдю вишитою стелиться туман

І за завісою мої ховає мрії…

Холодний дощ на підвіконні, мов шаман,

Що розчиняється в улюбленій стихії.

Збігає краплями по склу в минуле час,

А серце прагне до життя добратись суті –

Це просто осінь в шармі трендових прикрас

На мить запрошена в думки мої розкуті.

В ТВОЇЙ РУЦІ МОЯ РУКА

Я гадала – не розтопить криги

Жоден з неприборканих вогнів,

Коли погляд поруч пломенів

У банальних пошуках інтриги.

           

Я гадала – імпульсів знайомих

Не здригнеться ниточка тонка,

Як в твоїй руці моя рука,

Бо душа давно у стані коми.

Мабуть, не підвладні віку, часу,

Нам самим симпатії прості,

Коли Бог натомість пустоті

Барвами душі наповнить чашу.

У ОСІННІХ ДУМОК БЕЗОДНІ

В почуттів поринаю заводь,

Посилаючись на самотність,

Де забуте кохання править

У осінніх думок безодні.

Де хвилююча мить бажання

Відігнавши сумлінь неспокій,

Застигає у сподіванні

На твої почуття глибокі.

На заваді і Бог, і небо,

Навіть серце і розум – проти…

У душі лиш палка потреба

Щастя знову відчути дотик.

СЕЗОН САМОТНОСТІ ДУШІ

З’єднались світу полюси

В твоїх долонях,

Коли душа моя

Злітала птахом з них

У синє марево

Ранкового безсоння

З полону снів про нас

Солодких і п’янких.

Гарячим подихом твоїм

Манила осінь

У вир розбурханих

Забутих почуттів,

Що заплелися

У туманів сиву просинь

В сезон самотності

Душі рясних дощів.

СВІТАНКОВИЙ ТУЛЬЧИН

Звуками осені струн

Увіллюсь на світанку

В шелест вітрів,

В золотаво-п’янкий листопад,

В промені сонця прозорі

На сонному ганку,

В мрії квіток,

У достиглий старий виноград.

Призупинюся на мить

На сріблястому плесі

Біля верби

Над водою розпущених кіс.

І розчинюсь у зворушливій

Хвилі імпресій,

Сивим туманом

Ступивши в пожовклий покіс.

Дзвонам зрадію святих

Куполів величавих

Під стоголосе

Прощання лелечих ключів,

Замків обличчям в посохлих

Нескошених травах

Щиро закоханих

Так, як і я, у Тульчин.

РАСТВОРЮСЬ В ЗОВЕ

                ТОНКОЙ  ДУШИ

Ты уйми хоть на миг

Мою музу застольем

За манящим бокалом вина.

В нём на донышке сердца

Большого раздолье

И души перед Богом вина.

Я пожалуюсь тихо

На сумрачный вечер,

Что забыв отголоски обид,

Захмелевший, лаская,

Обнимет за плечи

И в кромешную ночь убежит.

Я святую любовь,

Подавая на блюдце,

Не стыдясь, без остатка отдам,

И поведаю тайны,

Что век познаются,

Не жалея деля пополам.

А затем, бытия

Одевая доспехи,

Снова музу окликну в тиши

И, откинув надолго

Мирские утехи,

Растворюсь в зове тонкой души.

СКАПЫВАЮТ СЛЁЗЫ СО СТЕКЛА

Вновь скапывают строфы со стекла

Истлевших рам раздумий и печали,

Сказать пытаясь, что не досказали

Души, звенящие во мне, колокола,

Листая прозы быль, что так мала,

Где мы друг друга поздно повстречали.

           

Дождём осенним утренней печали

Вновь скапывают слёзы со стекла.