Твори членів гурту "Зимова вишня" на ФЕСТИВАЛі «КНИЖКОВИЙ АРСЕНАЛ»
Твори членів гурту "Зимова вишня" потрапили на V-й МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ «КНИЖКОВИЙ АРСЕНАЛ», що відбувся у КИЄВІ із 22 по 26 квітня 2015 року завдяки міжнародному журналу та видавництву "Склянка Часу*Zeitglas", який взяв у ньому участь, як МЕДІА-ПАРТНЕР,
(розгорніть
публікацію, натиснувши на її заголовок, або на слово «Детальніше»)
СВІТЛАНА КРИНИЧНА
***
Купались трави у смарагдах-росах,
І шовк колосся гладив небокрай,
А осінь по стерні простоволоса,
Розкраяла, під сонцем коровай.
І промінь пив вино із винограду,
Синіло небо в маківках сливок,
Всміхалися з долонь дарунки саду,
У жовту бинду обв'язавсь ставок.
Багрянці на черешні і на вишні,
Тримали з хмар замріяних берет,
Кущі з покрови, як дівчата пишні,
У хризантем складалися букет.
***
Руки мамині, мов пелюстки,
Руки мамині – ранні ранки,
Роки у мами – в думках хустки
Випиті роси тривог зі склянки.
Руки мамині, мов пелюстки,
Руки мамині – ранні ранки,
Роки у мами – в думках хустки
Випиті роси тривог зі склянки.
Руки мамині – печений хліб,
Руки мамині – дотик сонця,
Роки у мами – достиглий плід
Ціла планета в її долоньці.
Руки мамині – борщ із печі,
Руки мамині – вік робота,
Пахнуть випечені калачі,
В них життя і про всіх турбота.
Погляд мамин – то правди політ
Совість зіткана із довіри.
Хоч у косах збілів віку цвіт,
Як лебідка з Любові і Віри.
***
Скільки зим і весен столочила,
Скільки було злетів і падінь…
Поглядом високим, самочинним
Дивиться життя з усіх промінь.
Радості були і потрясіння,
Сплески щастя і любов була,
Добрих справ пшеничне колосіння,
Де у праці стомлена бджола.
Зради зустрічала і признання,
І невдачі, мов стерня в житах,
Та у серці тулиться кохання,
Піснею летить, як білий птах.
***
Розкудлачена біла зима
У слабкім листопаду морозі,
Вирушає в дорогу сама
У світи в кришталевому возі.
Галасливо співають птахи.
Дуб в кольчугі схилився рапатий.
Накриває снігами дахи,
Посивілий полин біля хати.
Про кохання шепочуть вітри
Ясенам, що торкаються неба,
Хочу в гості до тебе прийти,
Лиш боюся: тобі це – не треба.
***
Подвір’я вкрила сива лобода,
І огорнула тиша сірі вікна,
Геть похилилась яблуня бліда,
А вітер витріщав до неї ікла.
Хатина вже стомилась виглядать...
Шибки давно в полоні павутини
І комину вже диму не гойдать,
І рвуться стіни-шати без упину.
Вдивлялись в даль, згорталися роки
Подвір’я, хата, і стара криниця.
Синам дала на щастя рушники
Колись тут мама – вправна молодиця.
Любов батьківська ласку і добро
Нам дарувала і широкі крила…
В душі зростила людяне зерно,
Просила тихо: “ Повертайся, сину.”
І цей святий батьківський оберіг
Душею знову хочу обійняти.
Чолом я до дверей схилюсь старих,
З важких доріг, повернуся до хати…
***
Присіла осінь на вершечку вишні,
Багряно-жовту в’яже довгу шаль.
Холодний вітер їй у спину свище
І споглядає в синьооку даль.
З її долонь ще визирає сонце,
І ловить зайчик дзеркало води,
Стає навшпиньки, дивиться в віконце,
А я наснитись хочу так тобі.
Чи то намистом із куща калини,
Чи хмаркою, що держать журавлі,
Чи вітром, що несеться по долині…
Я так наснитись хочу знов тобі!
***
Може час в моїй душі занотує рими.
І зігріє в ній думок посивілих зими.
Із веселки, із краплин, стиглої калини
Намалює пензлик мрій витвори-картини.
З вій шовкової трави, посміхнуться роси
І у купіль золоту спустять верби коси.
Сьогодення сонця блиск переповнить чашу…
З дня у день пливуть роки в океані часу.
ІРИНА ЧЕРВОНЮК
***
Я думала, що кращі є світи,
Де екзотичні пальми і кокоси,
Але найкраща, Україно, ти
І верби, що плетуть зелені коси.
Я думала, що кращі є світи,
Там де колібрі, Ему десь далеко,
Але найкраща, Україно, ти,
Де ластівки невтомні і лелеки.
Я думала, що кращі є світи,
Що зорі надзвичайні десь на небі,
Але найкраща, Україно, ти,
Чумацький шлях, що є для всіх у тебе.
Я думала, що кращі є світи…
Хіба могла собі я уявити,
Що найрідніша, Україно, ти
І, що без тебе я не зможу жити.
***
На сонці посміхалася роса,
Хоча і знала - це останні миті
І гідно піднімалась в небеса
Спокійна – сиві трави щедро вмиті.
Добірне золотом сміялося зерно,
Прощалося із ланом, вітром, небом,
Хоч знало – в жорна попаде воно,
Та стане присвятим насущним хлібом.
Подвір’я, хата, і стара криниця.
Синам дала на щастя рушники
Колись тут мама – вправна молодиця.
Любов батьківська ласку і добро
Нам дарувала і широкі крила…
В душі зростила людяне зерно,
Просила тихо: “ Повертайся, сину.”
І цей святий батьківський оберіг
Душею знову хочу обійняти.
Чолом я до дверей схилюсь старих,
З важких доріг, повернуся до хати…
***
Присіла осінь на вершечку вишні,
Багряно-жовту в’яже довгу шаль.
Холодний вітер їй у спину свище
І споглядає в синьооку даль.
З її долонь ще визирає сонце,
І ловить зайчик дзеркало води,
Стає навшпиньки, дивиться в віконце,
А я наснитись хочу так тобі.
Чи то намистом із куща калини,
Чи хмаркою, що держать журавлі,
Чи вітром, що несеться по долині…
Я так наснитись хочу знов тобі!
***
Може час в моїй душі занотує рими.
І зігріє в ній думок посивілих зими.
Із веселки, із краплин, стиглої калини
Намалює пензлик мрій витвори-картини.
З вій шовкової трави, посміхнуться роси
І у купіль золоту спустять верби коси.
Сьогодення сонця блиск переповнить чашу…
З дня у день пливуть роки в океані часу.
ІРИНА ЧЕРВОНЮК
***
Я думала, що кращі є світи,
Де екзотичні пальми і кокоси,
Але найкраща, Україно, ти
І верби, що плетуть зелені коси.
Я думала, що кращі є світи,
Там де колібрі, Ему десь далеко,
Але найкраща, Україно, ти,
Де ластівки невтомні і лелеки.
Я думала, що кращі є світи,
Що зорі надзвичайні десь на небі,
Але найкраща, Україно, ти,
Чумацький шлях, що є для всіх у тебе.
Я думала, що кращі є світи…
Хіба могла собі я уявити,
Що найрідніша, Україно, ти
І, що без тебе я не зможу жити.
***
На сонці посміхалася роса,
Хоча і знала - це останні миті
І гідно піднімалась в небеса
Спокійна – сиві трави щедро вмиті.
Добірне золотом сміялося зерно,
Прощалося із ланом, вітром, небом,
Хоч знало – в жорна попаде воно,
Та стане присвятим насущним хлібом.
Співала скрипка деревом живим,
Що зрублене і забране із гаю.
Тепер воно співає за усіх
В мелодії душею оживає.
Не вбити душу, що живе для всіх!
Вона як гідна, то не помирає.
Життя проходить наче перший сніг,
Та пам'яттю людською оживає.
***
Солдате, ти мій рідний брате,
Молюся Богу за твоє життя,
Ти мусиш Батьківщину захищати…
У ворога ж немає каяття?
Сумні свята у нашій хаті,
Без тебе буть у ній не може свят,
Бо спокою не знає мати,
Коли в руках у тебе автомат.
Я знаю, що стоїш ти на сторожі
І мрію, щоб було все як колись.
Нехай тебе рятує милість Божа,
Живим, прошу, до дому повернись!
***
На небі місяць, ніби човен в морі,
Ховається в обіймах самоти.
Його так часто зваблювали зорі
Але він прагнув іншої мети.
Навіщо ця ілюзія кохання
У натовпі зневірених сердець,
Його рішучість, вірність невблаганні
Знайдуть одну єдину на кінець.
Вона і є та місячна царівна,
Комета, що лишає світлий слід.
Прекрасна, неприборкана, чарівна,
Вона любов, вона вогонь і лід.
***
Здавалося б минулося усе.
Пелюстками троянд зітхало літо,
Та щось нестримне ще мене несе
В щасливу осінь айстрового цвіту.
З журливим жовтнем, що чарує даль
Я мрію залишитись на одинці,
Полин гіркий навіє про печаль,
Зігріють оксамитом чорнобривці.
Одягне в диво-золото весь світ,
Заголубіють неба щирі очі,
В яких зірки, мов яблуневий цвіт,
Сміятимуться ніжністю щоночі.
Чарує душу осені прихід
Немов в останнє все таке красиве.
Оспівує цей жовтень сотні літ
Пору, коли я знов стаю щаслива.
***.
Прийшов в лікарню раз мужчина,
З глибоким сумом у очах,
Немов якась страшна причина,
Сну на заваді по ночах.
І мовив якось офіційно:
- Ви знаєте у чому суть,
Дружина зраджує постійно,
А в мене роги не ростуть.
А лікар посміхнувся стиха,
Хоч сміх так рвався із грудей:
– Такого не існує лиха,
Це просто вигадка людей.
– Це справді так? От слава Богу!
Тепер в душі хоч спокій є,
За організм була тривога,
Що кальцію не достає.
НАТАЛІЯ ЦИГАНОВА
***
Вона закохалась в слово.
Прочитане. І відчуте.
І вчилась ходити знову
По білих листках думками.
Очима цідила мову
Написаного в почуте.
І черпала паперову
Криницю до дна, ночами.
І сильно просила Бога
Мирити її з жагою,
Якій по душі порогах
У хвилях рядками битись.
Щоб поряд, за серця рогом,
Поїти її собою.
Від неї померти змога.
Без неї не можна жити…
***
І майже весь розтанув сніг.
Розбіглись хмарки дітлахами по домівках.
Блакиті неба оберіг
Вкриває землю глибиною почуттів.
Туди, до синіх берегів
Летить душа на крилах, втомлених в мандрівках.
Де обрій мільйони днів
Цілує сонце під пташиний переспів.
Де зорі на вітрилах снів
Злітають рано вранці срібним дельтапланом.
І до омріяних країв
Летять, скидаючи годин противагу.
І прислухаючись до слів
Молитв, душею відданих у неба манну –
Господь вдарує сім доріг…
І легкість – всі пройти… І віру – всім одну…
***
Не пам’ятаю, КИМ була в минулому житті,
Та знаю, ЧИМ би забажала у майбутньому.
Щоб жовтою кульбабкою по травні прорости,
У щирих посмішок народженні присутньою.
Напівпрозору та напівживу зірвуть… нехай.
І з теплим подихом – бажання чисте пошепки.
Та з вітром тихо полетіти десь за небокрай,
Щоб знову прорости в чиїсь відкриті посмішки…
***
По газетних полях у безтямі
Десь лежать сотні згорблених слів.
І дублюють своїми серцями
Горе тих, хто когось загубив.
Кожна літера – мітка сльозою.
Кожна кома – це плачу ковток.
Епітафії ллються рікою.
До занурення в них – тільки крок.
Прочитати. І серцем почути.
Ми ще тут. Ми – живі. Ми – живем.
В себе влити за протиотруту,
Щоб читали і нас… як підем…
***
Я тебе намалюю… пошепки.
Проговорю в повітря… фарбами.
З пересудів наріжу… локшини.
І закину у глечик… з барвами.
Я тебе розігрію… подумки.
У замріянім серці… з грубкою.
Чемно сяду на свої… роздуми
Зачекати в руках із… трубкою.
Етикету виделку… вижену.
Посварюся з ножем та… чашкою.
Куштувати рукою… ніжною.
Запивати вустами… з ласкою.
В сон наступний – живою… мовною
Горобиною стану… в холоді.
Щоби птахом ти грона повнії
Досхочу їв в безмежнім… голоді…
***
Крізь багатоповерхівок гребінь
Небо розплелося хуртовиною.
І в лице колючий білий щебінь
Ляпасами б’є, немов провиною…
Червоніють руки, ніс та щоки.
І від цього всі, як присоромлені.
Бо частіше люди – в сірооке
Лиш в мольбі здіймають очі стомлені…
***
Це все скінчиться рано чи пізно.
І будуть мирні зорі над нами.
І буде пісня – слово «Вітчизна».
Краще – в сусідах, ніж ворогами.
Ми не просились в ваші тенети.
Краще – окремо. Через кордони.
Краще – театри, ніж лазарети.
І не в труні, а з сім’ями вдома.
Вашого слова ми не просили.
В кожній країні є своя мовність.
Я – росіянка. Що це змінило?
Я вишиванку ношу за гордість.
Це все скінчиться. Пізно чи рано.
Хай сивина вирує по скроням.
І Україна виборить щану.
Слава – до Бога! Пам’ять – героям!..
АЛЛА ГАВРИШКО-БАБІЧЕВА
СВОБОДИ
ДОВІЧНИЙ СИМВОЛ
Наодинці сама з собою
Наодинці із цілим світом
Над могилами, де війною
Засіваються чорні квіти.
Де уламки чужої долі
Тягнуть стебла свої до неба
Нелюдським стоголосим болем,
Всім нагадуючи про себе.
І врізаються в пам‘ять сиву
Незгасимим вогнем жагучим,
Як свободи довічний символ
Над широким Дніпром співучим.
ЗБИРАЮ КРИХТИ ХЛІБА
Збираю крихти хліба на столі
І думаю про хлопчиків чужих…
Про кулі у гарячому стволі,
Що на війні поцілять у живих.
Як там синочкам, думають про що?
Чи снами небо тішить по ночах?
Чи страшно, а чи страх уже ніщо,
Як випав шлях в пожарах і смертях?
За що на плечі ліг такий тягар?
За що цей іспит – хрещення в бою?
Гойдає вітер в сутінках ліхтар,
І кожен думу думає свою…
Збираю крихти хліба на столі.
Нагодувала б хлібом цілий світ,
Щоб кулі у безжальному стволі
Замовкли на десятки тисяч літ.
ЛЮБОВ
Ти складаєш до купи сердець незнайомих уламки,
Мов розсипані пазли приречених часом картин,
І вкладаєш в майбутнього щастям оздоблені рамки,
Що виносиш із душ мовчазних потаємних глибин.
Сірих днів обриваєш засохле, скуйовджене листя
І по вулицях мрій з тротуарів вітрами женеш,
І усмішкою сонця в надій калиновім намисті
Зустрічаєш відроджених вражень святковий кортеж.
Ти роздмухуєш вогнища згаслого в кожній клітині
Тіл німих життєдайної пристрасті полум’я жар
І багаттям любові закоханих в хвилі єдиній
Оселяєшся піснею в душі, як сонячний дар.
НАПИШИ МЕНІ СПОГАДОМ ЛИСТ
Напиши мені спогадом лист у зимову безмовність –
Я сніжинкою сяду з любов’ю тобі на плече…
У теплі твого подиху щастя відчую вагомість,
Що на любі долоні покірно сльозою стече.
Напиши мені спогадом лист у морозний світанок –
Я серпанку блідим візерунком засну на вікні,
Де у променях сонячних дивом осяю твій ранок
І нап’юся любові в коханих очей глибині.
Напиши мені спогадом лист у сумне надвечір’я,
Де у мріях за обрій багряний я птахом злечу,
Щоб крилом доторкнутися нашого щастя сузір’я
Накупатись зорею в любові твоїй досхочу.
В БЕЗЛЮДДІ
РУКИ ПОДАВАЛА
Заримувала думку? Чи життя?...
Щоб слово, наче пісня, зазвучало…
Та музики, чи слів у ній замало,
Щоб чорнота пішла у небуття.
Портрет писала чийсь на полотні,
Щоби душа в нім барвамизаграла,
Та фарб буває іноді замало,
Щоб маски з неї зняти потайні.
Молитву шепотіла навмання,
Прощення у небес для всіх благала,
Та молитов одних для того мало,
Щоб пережити розпач вигнання.
На крики допомоги в темноті
В безлюдді руки теплі подавала,
Та не тепла було в долонях мало,
А грілися серця у них не ті...
СІЧЕНЬ
Хмари в пошарпаних платтях під краєм небес,
Грається сонце туманності сірими стразами ,
Вітру свавілля у вірші нотується фразами,
Де він теплом із морозного ранку воскрес.
Тануть зими острови на бордюрах німих,
І вітражами блищать між каміння шпаринами,
І у безлюдді німім під старими вітринами
Тонуть в калюжах холодних сльозин дощових.
День, пригадавши чергове січневе число,
Не задоволений власного ранку прогнозами,
В шумі попутних машин за новими морозами
Йде і вдає, що нічого цього не було.
ВІДЛИГА
Під небом квіти сіяла у січні.
Так-так! Не в забаганках чи думках,
Не у фантазіях і навіть не у снах,
А наяву в зимові будні звичні.
Серед відлиги, сонячної днини
Я мрії літа сіяла зимою,
Щоб навесні із талою водою
Краси земної визріла зернина.
Заголубіють неба щирі очі,
В яких зірки, мов яблуневий цвіт,
Сміятимуться ніжністю щоночі.
Чарує душу осені прихід
Немов в останнє все таке красиве.
Оспівує цей жовтень сотні літ
Пору, коли я знов стаю щаслива.
***.
Прийшов в лікарню раз мужчина,
З глибоким сумом у очах,
Немов якась страшна причина,
Сну на заваді по ночах.
І мовив якось офіційно:
- Ви знаєте у чому суть,
Дружина зраджує постійно,
А в мене роги не ростуть.
А лікар посміхнувся стиха,
Хоч сміх так рвався із грудей:
– Такого не існує лиха,
Це просто вигадка людей.
– Це справді так? От слава Богу!
Тепер в душі хоч спокій є,
За організм була тривога,
Що кальцію не достає.
НАТАЛІЯ ЦИГАНОВА
***
Вона закохалась в слово.
Прочитане. І відчуте.
І вчилась ходити знову
По білих листках думками.
Очима цідила мову
Написаного в почуте.
І черпала паперову
Криницю до дна, ночами.
І сильно просила Бога
Мирити її з жагою,
Якій по душі порогах
У хвилях рядками битись.
Щоб поряд, за серця рогом,
Поїти її собою.
Від неї померти змога.
Без неї не можна жити…
***
І майже весь розтанув сніг.
Розбіглись хмарки дітлахами по домівках.
Блакиті неба оберіг
Вкриває землю глибиною почуттів.
Туди, до синіх берегів
Летить душа на крилах, втомлених в мандрівках.
Де обрій мільйони днів
Цілує сонце під пташиний переспів.
Де зорі на вітрилах снів
Злітають рано вранці срібним дельтапланом.
І до омріяних країв
Летять, скидаючи годин противагу.
І прислухаючись до слів
Молитв, душею відданих у неба манну –
Господь вдарує сім доріг…
І легкість – всі пройти… І віру – всім одну…
***
Не пам’ятаю, КИМ була в минулому житті,
Та знаю, ЧИМ би забажала у майбутньому.
Щоб жовтою кульбабкою по травні прорости,
У щирих посмішок народженні присутньою.
Напівпрозору та напівживу зірвуть… нехай.
І з теплим подихом – бажання чисте пошепки.
Та з вітром тихо полетіти десь за небокрай,
Щоб знову прорости в чиїсь відкриті посмішки…
***
По газетних полях у безтямі
Десь лежать сотні згорблених слів.
І дублюють своїми серцями
Горе тих, хто когось загубив.
Кожна літера – мітка сльозою.
Кожна кома – це плачу ковток.
Епітафії ллються рікою.
До занурення в них – тільки крок.
Прочитати. І серцем почути.
Ми ще тут. Ми – живі. Ми – живем.
В себе влити за протиотруту,
Щоб читали і нас… як підем…
***
Я тебе намалюю… пошепки.
Проговорю в повітря… фарбами.
З пересудів наріжу… локшини.
І закину у глечик… з барвами.
Я тебе розігрію… подумки.
У замріянім серці… з грубкою.
Чемно сяду на свої… роздуми
Зачекати в руках із… трубкою.
Етикету виделку… вижену.
Посварюся з ножем та… чашкою.
Куштувати рукою… ніжною.
Запивати вустами… з ласкою.
В сон наступний – живою… мовною
Горобиною стану… в холоді.
Щоби птахом ти грона повнії
Досхочу їв в безмежнім… голоді…
***
Крізь багатоповерхівок гребінь
Небо розплелося хуртовиною.
І в лице колючий білий щебінь
Ляпасами б’є, немов провиною…
Червоніють руки, ніс та щоки.
І від цього всі, як присоромлені.
Бо частіше люди – в сірооке
Лиш в мольбі здіймають очі стомлені…
***
Це все скінчиться рано чи пізно.
І будуть мирні зорі над нами.
І буде пісня – слово «Вітчизна».
Краще – в сусідах, ніж ворогами.
Ми не просились в ваші тенети.
Краще – окремо. Через кордони.
Краще – театри, ніж лазарети.
І не в труні, а з сім’ями вдома.
Вашого слова ми не просили.
В кожній країні є своя мовність.
Я – росіянка. Що це змінило?
Я вишиванку ношу за гордість.
Це все скінчиться. Пізно чи рано.
Хай сивина вирує по скроням.
І Україна виборить щану.
Слава – до Бога! Пам’ять – героям!..
АЛЛА ГАВРИШКО-БАБІЧЕВА
СВОБОДИ
ДОВІЧНИЙ СИМВОЛ
Наодинці сама з собою
Наодинці із цілим світом
Над могилами, де війною
Засіваються чорні квіти.
Де уламки чужої долі
Тягнуть стебла свої до неба
Нелюдським стоголосим болем,
Всім нагадуючи про себе.
І врізаються в пам‘ять сиву
Незгасимим вогнем жагучим,
Як свободи довічний символ
Над широким Дніпром співучим.
ЗБИРАЮ КРИХТИ ХЛІБА
Збираю крихти хліба на столі
І думаю про хлопчиків чужих…
Про кулі у гарячому стволі,
Що на війні поцілять у живих.
Як там синочкам, думають про що?
Чи снами небо тішить по ночах?
Чи страшно, а чи страх уже ніщо,
Як випав шлях в пожарах і смертях?
За що на плечі ліг такий тягар?
За що цей іспит – хрещення в бою?
Гойдає вітер в сутінках ліхтар,
І кожен думу думає свою…
Збираю крихти хліба на столі.
Нагодувала б хлібом цілий світ,
Щоб кулі у безжальному стволі
Замовкли на десятки тисяч літ.
ЛЮБОВ
Ти складаєш до купи сердець незнайомих уламки,
Мов розсипані пазли приречених часом картин,
І вкладаєш в майбутнього щастям оздоблені рамки,
Що виносиш із душ мовчазних потаємних глибин.
Сірих днів обриваєш засохле, скуйовджене листя
І по вулицях мрій з тротуарів вітрами женеш,
І усмішкою сонця в надій калиновім намисті
Зустрічаєш відроджених вражень святковий кортеж.
Ти роздмухуєш вогнища згаслого в кожній клітині
Тіл німих життєдайної пристрасті полум’я жар
І багаттям любові закоханих в хвилі єдиній
Оселяєшся піснею в душі, як сонячний дар.
НАПИШИ МЕНІ СПОГАДОМ ЛИСТ
Напиши мені спогадом лист у зимову безмовність –
Я сніжинкою сяду з любов’ю тобі на плече…
У теплі твого подиху щастя відчую вагомість,
Що на любі долоні покірно сльозою стече.
Напиши мені спогадом лист у морозний світанок –
Я серпанку блідим візерунком засну на вікні,
Де у променях сонячних дивом осяю твій ранок
І нап’юся любові в коханих очей глибині.
Напиши мені спогадом лист у сумне надвечір’я,
Де у мріях за обрій багряний я птахом злечу,
Щоб крилом доторкнутися нашого щастя сузір’я
Накупатись зорею в любові твоїй досхочу.
В БЕЗЛЮДДІ
РУКИ ПОДАВАЛА
Заримувала думку? Чи життя?...
Щоб слово, наче пісня, зазвучало…
Та музики, чи слів у ній замало,
Щоб чорнота пішла у небуття.
Портрет писала чийсь на полотні,
Щоби душа в нім барвамизаграла,
Та фарб буває іноді замало,
Щоб маски з неї зняти потайні.
Молитву шепотіла навмання,
Прощення у небес для всіх благала,
Та молитов одних для того мало,
Щоб пережити розпач вигнання.
На крики допомоги в темноті
В безлюдді руки теплі подавала,
Та не тепла було в долонях мало,
А грілися серця у них не ті...
СІЧЕНЬ
Хмари в пошарпаних платтях під краєм небес,
Грається сонце туманності сірими стразами ,
Вітру свавілля у вірші нотується фразами,
Де він теплом із морозного ранку воскрес.
Тануть зими острови на бордюрах німих,
І вітражами блищать між каміння шпаринами,
І у безлюдді німім під старими вітринами
Тонуть в калюжах холодних сльозин дощових.
День, пригадавши чергове січневе число,
Не задоволений власного ранку прогнозами,
В шумі попутних машин за новими морозами
Йде і вдає, що нічого цього не було.
ВІДЛИГА
Під небом квіти сіяла у січні.
Так-так! Не в забаганках чи думках,
Не у фантазіях і навіть не у снах,
А наяву в зимові будні звичні.
Серед відлиги, сонячної днини
Я мрії літа сіяла зимою,
Щоб навесні із талою водою
Краси земної визріла зернина.
Коментарі
Дописати коментар