"І музика, і слово..." 14 січня

14 січня , "на Василя", відбулося перше засідання у 2017 році клубу поетів "І музика, і слово..." Щедрували поети з "Автографа" та "Зимової вишні" у творчих майстернях художників Крістіни Жилінскайте, Леонтія Гринюка та Олександра Рожкова. Голова вінницької міської письменницької організації поет Андрій Стєбєлев вручив диплом лауреата Вінницької обласної літературно - мистецької премії "Кришталева вишня" поетесі, засновнику й керівнику поетичного гурту "Зимова вишня" Аллі Гавришко - Бабічевій та презентував спецвипуск Вінницької літературної газети "Поле", колективний збірник віршів "Підкова для носорога", а також - четвертий випуск літературно - мистецького альманаху "Вінницький альбом". "Автограф" презентував перший випуск колективого збірника поезії членів клубу "І музика, і слово, і сльоза...","Зимова вишня" вручила свою літературно - мистецьку відзнаку "Подільський гердан" (засновано у 2017 році) першому лауреату - поетесі, керівнику "Автографа" Тетяні Яковенко. Господарі - художники подарували гостям свої мистецькі альбоми, Крістіна Жилінскайте подарувала свою книгу загадок для дітей, а Леонтій Назарович обдарував усіх ще й по прекрасному співучому золотому півникові, виконаному у техніці графіки. Окрім всього - гості й господарі обмінювалися поцілунками, тостами і приватними сувенірами, бо довго не бачилися і тяжко заскучили одне за одним... Традиційно звучали нові твори - вірші, пісні, присвяти. На засіданні були присутні Заслужені художники України Леонтій Гринюк та Крістіна Жилінскайте, Олександр Рожков, Іван Грищук з дружиною Валентиною, Олександр Пелешко з дружиною, поетесою Ларисою Сичко, поети Андрій Стєбєлєв, Віра Ваганова, Олена Вітенко, Вероніка Остапчук та Тетяна Яковенко, гурт "Зимова вишня" - поетеси Алла Гавришко - Бабічева, Світлана Кринична, Світлана Баламут, Наталія Циганова. Звучали зворушливі авторські пісні у майстерному виконанні гітаристів Тетяни Скомаровської, Вероніки Остапчук та Світлани Баламут. Текстовий звіт буде опубліковано трохи пізніше, бо не всі ще надіслали свої вірші. Якщо щось ще не сказано, пишіть мені у приватку, бо стільки було подій і вражень, що не дивно, якщо щось і вискочило з пам"яті. Відредагуємо разом. 

З Новим творчим роком, друзі!!!

фото тут

https://goo.gl/photos/bx1w3resAiCMNXgL7

Твори членів "Зимової вишні"

Кринична Світлана

***

Через роки пригадую той день:

Коли мій тато в хату приніс книгу.

Ми гралися, співаючи пісень

А березень топив у річці кригу.

А березень удався на свята

І в подарунок наче, як годиться

Подарував мені він « Кобзаря»

Тримай дитино : « Тарасом світ гордиться»

І як смеркало тато мій читав,

Читав повільно, щоб я зрозуміла

Мене і  книгу на руках тримав.

І в хаті тиша просто аж німіла.

Читав про Катерину й заповіт,

Про Гайдамак, про неньку Україну.

Він все казав : цей мудрий чоловік.

Підійме словом наш народ з руїни.

А потім ставив книгу на полицю

Де шашлі гризли дерево живе

Привіз цю книгу тато мій з столиці

В ній спогад – пам’ять до цих пір живе.

***

Мого села на мапу не нанесли,

Мабуть йому там місце не знайшлось.

Якийсь географ, взяв і не накреслив,

Лиш на папері контуром пройшовсь.

А він не знав , як у нас природа,

Які в нас люди і яке життя.

Йому мабуть не випала нагода,

В село потрапить вслухатись в буття.

Які долини в нас, яка в нас  тиша.

Вайфай, дороги, світло водогін.

Поезія вірші про нього пише

Сюди місточок щирості  проліг.

Ну й що , із того, що нема на карті,

Зате у нас тут людяність живе

Добро і щедрість п’ють усі із кварти

І коровай поваги подає.

У цім селі окреслина  домівка,

Моїх батьків не стоптаний поріг.

Моя найкраща й без мати Василівка

Святий і вічний добрий оберіг.

***

А кажуть : « Дерево старе не пересадиш »

Не приживається на чужій землі.

Сухим листочком, вічністю обпаде

Згорить, яки свічка трепетом в золі.

Не зашумить воно живучим гіллям

І сон не заколише у дуплі.

Не впаде тінню на зелене зілля

Не буде літом скупане в теплі.

Не сяде пташка, і гніздо не звиє

Вплетуть в кісники зими – міражі

Лиш дощ сльозою полегенько вмиє

Зашкаралублий спогад на межі.

Сичко Лариса

***

Уже не літо та і ще не осінь,

Ще синь не ріжуть клином журавлі,

Лиш айстри й чорнобривці жовтоокі

Строкатим полум’ям спалахують  в траві

Ще не тріпоче сад багряним листом,

Неспілі яблука сміються крізь гілля,

Лишень в кутку, шипшинове намисто

Нагадує про осінь нам здаля.

***

(До дня народження М. М. Коцюбинського)

Серед високих сучасних будівель,

Шумних і гамірних вулиць міських.

Давнє просте хуторянське подвіря,

Наче спинилося тут одпочить.

Мов, загубились у просторі й часі

Біла хатина й садок з квітником.

З хвірткою, завше,  відкритою навстіж

І з потемнілим з роками замком.

Кожен куток – тут своє Intermecco

Перепочинок з життєвих доріг,

Тільки прислухайся і отзоветься

Жайвір - дзвінкий  польовий оберіг.

Липа стара, що хова таємниці

«Fata Morgan» не домріяний щем,

Те, «Як ми їздили до криниці»

Й «Ранок у лісі», умитий дощем.

Де б не бував наш прозаїк подільський-

В Відні, на Капрі, в Карпатських горах…

В тихе і рідне обійстя дідівське

Линув думками у мріях і снах.

…………………………………………..

Знову, звучатимуть  вірші й сонети

У  Абазівськім осіннім саду,

Будуть письменники тут і поети

І,  я …

несміло до них підійду.

ДО ДНЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ

В Печерській  келії жевріє каганець,

Хоч на дніпровських кручах все поснуло.

Над книгою схиливсь старий чернець,

Карбує  у словах Руси минуле

Слова сплітаються у «Повість давніх літ…»,

Звідкіль пішла земля Хорива й Кия,

Як князь Олег ходив у свій похід,

Як Ігор в граді Коростені згинув.

Тут кожне слово – сива давнина

І кожен штрих, то лязг мечів і шабель.

В борні за трон, що п’янить без вина,

Йшов брат на брата  й знову, гинув Авель.

С печери  Нестора і до Сковороди

Пробилось каганця тьмяного світло,

Підхоплене Шевченком в Кобзарі,

В віршах його пророцтвами розквітло.

Донька античних праслов’янських мов,

Відроджена в писаннях  літописця,

Звільнившись від глаголевих оков,

Через віки, немов вода струмиться.

Шануймо ж мову пращурів своїх!

Як матір, як дитя, як землю рідну!

Бо мова  код життя, наші оберіг,

Щоб в Україні жити було гідно!

Циганова Наталія

***   

Не літатимуть мрії… занадто старі…

тільки пішки… і тільки – за рогом,

де дивилось дівча, як на тлі ліхтарів

біло падали залишки року…

Це було чи не?...

…байдуже.

Саме тоді

мандаринами пахли ялинки.

І було якось чхати на решту подій

їй і ще кілька сотням будинків

в місті «Т»…

там ще не позичали тоді

аромат в прозаїчного джина

а ні хвоя, а ні помаранчі руді.

Скоро грудня останні хвилини

заберуть цілий рік в обнульовану вись…

знову чисту… від краю до краю.

Я, звичайно, подумаю вголос, що скрізь

мандаринами пахли ялинки - колись.

     ...а про себе,

               що мрії – літають…

***

И падал снег, поверженный циклоном,

над миром копошащихся людей…

даруя шанс побыть немножко Богом,

гуляющим неспешно по воде

речушки, окончательно застывшей.

След-в-след писать короткое «я есть»

по абсолютно выбеленной крыше:

большому небу – маленькая весть.

Глядеть на горизонт новорождённый –

до сотой бессознательной слезы

впорхнувшей в душу девочки-мадонны.

Мороз?...

мороз – таблеткой под язык

в пути от ожидаемых к случайным.

Мне повезло – я просто человек…

…и закипел, и трижды выстыл чайник…

          и хорошо…

             

                 …и тихо падал снег…

***

                                                         (папе)

Не теперь…

не теперь тихий шёпот январских свечек

будет резать устойчивость мыслей и тишины.

Так свежи ожидания – даже крошиться нечем.

И рассветы, поранившись снами, что так длинны,

заливают пурпуром мой странно застывший город,

отражающий жизнь в паутинках от каблучков.

У тебя есть, вполне вероятно, такой же повод

собираться надеждами в маленький снежный ком…

собираться, глупея до первой большой капели…

разливаться на реки – ни каплей не поумнев…

точно так же тесниться душой на краю апреля…

не рискнув измараться о самый последний снег,

лишь по осени выйти, промокнув ногами в письмах

необидчивых скверов ноябрьских…

когда-то я…

я устану бороться за сотни эрзацев жизни,

утверждая до тысячной смерти, что я – твоя,

в спорах с каждым, похожим с твоей разноцветной тенью,

столько лет, как мелькающей только лишь в облаках…

…я могла бы уйти, вопреки всем возможным леням

отстояв на коленях, набата хлебнув слегка,

на твоё повседневное небо…

Подбрось мне осень –

так – не ясно КТО плачет… и плачет ли хоть бы кто…

…и красиво уйти…

даже если остаться просят…

что бы снегом упасть под не наше давно окно…

***

Горизонт вдруг окажется близким-близким.

И, тоску расставания в ночь плеснув,

мы с тобой зазвучим бестолковым смыслом,

бесконечно похожие на весну,

где ромашкам-дурашкам, рождаясь – верить

до последнего самого лепестка,

что они исполняют рассветы…

Звери

в нас умолкнут.

Умрут звери в нас слегка,

как в бестселлере громком…

…а там – не важно…

Задержав расставание хоть на миг,

осыпаясь – исполненным не быть дважды…

…запечатав рассвет поцелуем влажным,

друг для друга остаться…

                         хотя б людьми…

Гавришко-Бабічева Алла

***

Дивлюсь на сонце я крізь китицю калини,

Сніжинка котиться сльозою по щоці.

Покрита інеєм, мов пухом тополиним,

Червона ягода палає у руці.

І крає серце кольором кривавим

І присмаком морозним і терпким.

Комусь – святковий сміх, вино, забави,

А іншим – безнадія, прах і дим.

А іншим  залишаються лиш сльози,

Тривожних снів безмовні міражі,

В оскаженілі зливи і морози

Їх янголів над ними голоси.

І серце, як пташина на долоні,

Мов ягода калини у руці,

А сніг і сонце падають на скроні,

Сніжинка котиться сльозою по щоці…

***

Кружляючи, з небес спадають квіти

Із янгольських турботливих долонь,

Даруючи землі тепло і світло,

Зароджують у ній життя вогонь.

Вогонь, що запалає веселково

Весняним ранком у моїй душі,

Оселиться у сни, думки і слово,

У первоцвіт, у роси і дощі.

Скрижалі мрій здійматиме до сонця,

Щоб у житті усе-усе збулось,

І Наче на бабусиній іконці,

Щоб задзвеніло золотом колось.

І промінь заблукав в зелених вітах,

Всміхнулись сонцю хмари в небесах.

,,, Кружляючи летять сніжинки-квіти,

Іскряться неходжених стежках.

ЛЮБОМУ ДІДУСЮ

З Днем народження вітаю

Дідуся сьогодні я,

Бо зібралася на свято

Дорога моя сім’я.

Дідуся люблю безмежно,

Він мені – найкращий друг.

Хай у день цей урочистий

Щастям сяє все навкруг!

Він завжди на всі питання,

Що дістануть будь-кого,

Відповість, хоч їх у мене

У запасі – о-го-го!

Покатає на машині,

Купить іграшку нову,

З ним у розвідку хоч нині

Піду на передову.

Він завжди плече підставить

В будь-яку потрібну мить,

Тож не бачу я підстави

З ним удвох нам не дружить.

Хай іще багато років

Він зі мною поруч йде

І за руку крок за кроком

У життя мене веде!

ЗАХИСНИКУ

           (похреснику - Денису Бешинському,

                                                          воїну АТО)

Застиг у небі материнський біль,

Із острахом вдивляється у ніч,

Де темрява війни наводить ціль

На спокій не прожитих ще сторічь.

І десь у гущі пекла на посту

Під безперервний свист гарячих гільз

Боронить мати від війни святу

Єдиний син, їй дорогий до сліз.

Єдиний!.. сам Господь його послав

На втіху матері, як в огневі свічі

Її зболілої душі гірка сльоза

Мольбою плакала самотньо уночі.

В любові пестила, носила на руках,

Зернину людяності сіяла в думки,

Вела за руку по неходжених стежках,

Стелила вишиті на щастя рушники.

Як грім із неба: - «На передовій!»

Від пострілів здригнувся телефон…

З під ніг земля, у горлі – суховій,

Перед очами погляди ікон…

І знову лляється молитва в небеса,

І підіймається любов понад світи,

Щоб поруч з ним, як вранішня роса

Упасти там, де в бій йому іти.

Боронить думкою від смерті і біди,

Складаючи в посилку на війну

Синочку яблучок улюблених ряди

І валянки, що мають там ціну.

Домашній килимок туди кладе,

Щоб тепла, як удома після сну,

Як ніженьки додолу покладе,

Підлога земляна була йому.

Кровинка, як іскринка на вітрах…

Застиг у небі материнський біль...

Боронить землю син і отчий дах,

Йдучи щодня зі злом на чесний бій.

***

                          Світлані Криничній

З душі твоєї світлої криниці

Я кухоль зачерпну твоїх думок

Про рідну хату, мамині кислиці,

Стежину у замріяний садок.

Про все, що найдорожче їй у світі,

Чим дихає щоденно і живе,

Що повнить думки стебла соковиті,

Багаття в ній розпалює нове.

Я зачерпну і серцем із тобою,

Любов’ю освіжу свої вуста

П'янкою, непідробною, святою,

Як неба у криниці чистота…