Часопис "Барви" видавництва "Лілія"

Часопис "Барви" видавництва "Лілія"

Наталія Циганова

***

Як навчитися не вбивати?
І десятки сторіч під сонцем

Проростають червоні маки.

Крові кольору охоронці.

Вже давно не рахують мертвих.

Бо число не сприймає розум.

Лічать війнами хибні жертви

(ніби можна лічити грози).

Світового масштабу числа.

Перша. Друга. А може – досить?

Сімдесята весна провисла

Коромислом. Носити сльози.

Носим. Носим. Не вистачає,

Щоб полити червоні маки.

Їх мільйонами проростає

З душ загиблих Планета–мати.

І зростають постійно нові.

Цьогоріч – встануть в небо інші

По пролитій черговій крові

На землі і святій, і грішній.

По війні пам’ять у червонім.

З пелюстками. З зеленим листям.

Що ми можемо? В храмах дзвони.

…і серця – у сльозах намисті…

Наталія  Сафіуліна

ТОБІ

В павутинах проблем, нерозгаданих снах,

У тривогах розгнівано-дивних,

Поміж тисяч очей, де захований страх,

Ти для мене лишився ЄДИНИМ...

Між колючих думок, між зрадливих ідей,

Де болять незагоєні рани,

Між близьких, і далеких, і просто людей

Ти для мене лишився КОХАНИМ...

Там, де стогне печаль, там, де плаче душа

І від сліз загорнулась у плащик,

Там, де розум холодний ще серце втіша,

Ти для мене лишився НАЙКРАЩИМ...

Де ховається мить у осінній пітьмі,

Де всього ще не купиш за гроші,

Де слова не потрібні і просто німі,

Ти для мене лишився ХОРОШИМ...

Де ніколи вже більше не будеш моїм,

Де душа — наче вітер у полі,

Ти для мене ніколи не станеш НІКИМ,

Але й ВСІМ вже не станеш ніколи...

ЗАГОРТАЮ СВОЮ БІДУ

Загортаю свою біду

У душевне пальто убоге.

Я сьогодні до церкви йду,

Порятунку шукати в Бога.

Візьму кошик своїх гординь,

Сірий смуток складу, як свитку,

А іще покладу туди

Із думок неохайні зшитки.

Візьму жменю нечемних слів —

Нагрішила я, знаю, знаю...

І своїх неспокійних снів

Із десяток якийсь вкладаю.

Та всміхатимусь між людьми —

Хто ж сьогодні кому не бреше?!

А читатиму там псалми,

Де я чесною стала вперше.

Там поставлю свою свічу,

І, допоки вона згорає,

Я наплачуся досхочу —

Там свобода моя безкрая!

Я з собою іще візьму

Ті маленькі надії кволі

І покину свою тюрму,

Де душа так благає волі.

Там не ставитимуть питань,

Насміхатись ніхто не буде.

Найсвятіше з усіх мовчань

Тільки там відчувають люди.

Як у серці мете зима,

Віє холодом в щиру душу,

Я завжди йду туди сама —

Наодинці побути мушу...

...Залишаю тоді біду

За церковним святим порогом

І спокійна додому йду

Після сповіді перед Богом.

І всміхатимусь між людей,

У душі завирує свято,

Як скажу, що ходила... в музей,

Де цікавих картин багато...

 Світлана Кринична

***

На миснику полив’яні миски,

Старі і давні, трішечки щербаті.

На кожній намальовані квітки,

І навіть  півники на них чубаті.

Їх діставали тільки на свята

І берегли, як золото, у хаті,

Велично насипалася кутя.

Колись на щедрість всі були багаті...

Хай десь  розкішно  світиться кришталь ,

А в мене просто миска із квітками,

Що я через років життєву даль

Так трепетно вкриваю рушниками.

Світлана  Баламут

***

Людино, в чому твоя суть?

Ти можеш жити у лайні...

Уся життєва каламуть —

У грошах, їжі, у майні...

I круговерть пісних думок

Тебе волочить волочком

На палю, на сухий кілок,

Чіпляє цупко реп’яхом...

Скажи, людино, чи не так?

Чи можеш ти, як сивий дим,

Чи можеш ти, як вільних птах

Злетіти над єством своїм?

Чи вмієш дихати добром?

Чи п’єш росу із диких трав?

Чи ділишся своїм питвом,

Закинувши сто в біca справ?

Чи бачиш вітер у полях?

Чи чуєш музику дощу?

Чи маєш ти, людино, страх,

Що не зумієш досхочу

Напитися життя в житті?

Чи маєш силу боронить

Себе від ницості й брехні,

Щоб з гідністю життя прожить?

Людино, в чому твоя суть?

 АнастасІя Мартинович

***

Душа не здолає гріха –

Стою я між пеклом та раєм…

Невже моя доля така?

Нестерпно так серце палає!

В неволі ж бо птах не співа,

І крила свої не розправить.

А я ще жива! Ще жива

У серці і мрія і пам'ять.

Я скину кайдани тяжкі,

І стрімко порину у небо,

Де часу потоки стрімкі

Нестимуть щомиті до тебе.

АнастасІя Рябоконь

***

Душа моя холодна, наче зраджена,

Обкрадена, знівечена, спустошена.

Надія в ній ошукана несправджена

І зливами кислотними орошена.

Ще вчора усміхалась я веселкою,

І барвами у ній тремтіло полум’я.

Тепер між хмар лечу у даль лелекою

У сірому відтінку цього полудня.

Любов у жилах ще кипіла мить тому

Надійний на віки шукала свій маяк.

Чому ж я думкою у почуттях тону?

Можливо хибний у житті обрала шлях?..

Алла Гавришко-Бабічева

БАТЬКІВСЬКА МОВА

Найперше у світі

Промовлене слово —

Дарована Богом

З народження мова.

Своя, найдорожча,

Від прадіда-діда,

Співуча, відверта,

Пряма і відкрита.

З батьківської мови

Народжені Богом

Слова молитов

Біля храму порогу,

Що в небо здіймають

Душа і вуста.

В них мить одкровення

Свята і проста.

Немов калинове

Яскраве намисто

В народній всміхається

Нам вона пісні

І ллється з далеких

Земних небокраїв,

Де вітер в смереках

Світанки стрічає.

Лунає вона із

Трибун урочисто,

На жаль, лиш не завжди

Прозора та чиста,

Та все ж таки рідна,

Усім зрозуміла

Ця мова, що світ нам

Безмежний відкрила.

На захист усього

На світі святого

Вставало добою

Завжди наше слово,

Бо сила-силенна

Живе в нім віками

Від прадіда-діда,

Від батька і мами.

Ми з мовою творимо

Щастя і долю,

В святій боротьбі

Здобуваємо волю,

Хвалу воздаємо

Могутньому Богу

За мову, що дав

У життєву дорогу.