журнал "Літера -Т" №2

Вийшов  новий незалежний журнал "Літера -Т" №2. Формат А-5. До нього увійшли твори 10 авторів - членів "Зимової вишні" і студії "Сузіря". Вітаю студентів Тульчинського технікуму ветеринарної медицини і Тульчинського культпросвітнього училища з публікацією.

Світлана Кринична

***

На миснику полив’яні миски,

Старі і давні трішечки щербаті.

На кожній намальовані квітки

І  навіть  півники на них чубаті.

Їх діставали тільки на свята

І берегли, як золото у хаті,

Велично насипалася кутя.

Колись на щедрість всі були багаті.

Хай  десь  розкішно  світиться кришталь ,

А  в мене, просто  миска із квітками,

Що я через  років життєву  даль

Так трепетно вкриваю рушниками.

ЖИТТЯ

Життя – немов на крузі гончара

Тугавіє, біжить,  неначе глина.

Роки воно вітрами сповива

Шукає правду, та знайде провину.

Закономірностей у ньому гра,

Та пам’ятай завжди, що ти людина,

Коли в душі освячена пора,

Коли біди незваної година,

Коли думки народжують слова,

Коли зібрався рівно за хвилину

Твердим торкнутись дотиком пера

І написати всім, що ти – Людина!

Наталія Циганова

…півтисячі… днів голодомору…

Півтисячі – просто число?...

ні… це тільки здається.

Ним можна обчислити все: і як час очманів,

і глузд, і життя, і терпіння, і зойкання серця…

Двадцяте сторіччя.

30–ті.

Півтисячі днів.

Півтисячі скошених днів.

Як–то кажуть – плюс/мінус.

Плюс/мінус від трьох мільйонів смертей – до шести.

Як це осягнути?...

І те, що, війні на відміну,

у мирні часи голод штучно життями притих?...

Життями притих на тоненьких, стеблинками, ніжках

малих діточок…

не проживших цих п’ять сотень діб…

Постійно замореним голодом падати в ліжко –

як це?

Як це? – лиш уві сні їсти спечений хліб?...

Як це? – просинатись щоранку всім тим, хто був винний?...

Так… їх вже нема… але ж ранки були і у них?…

Як гордо у рупор кричалося слово «людина»!...

Чого ж в Україні в тридцяті цей рупор затих?...

Чого ж?...

...та у кого питаю?...у винних – даремно.

Пішли. В кляте, збігле в роках без субтитрів, німе.

…не соромно в тім, що я є – росіянка.

Напевновід гордості за Україну…

де я нині – Є…

Ірина Червонюк

СУСІД

«Щойно трапилась пригода!» –

Мамі скаржився Денис.

– «Наш сусід із верхніх  сходів

Покотився прямо вниз.

Так кричав він без зупинки.

Що робити я не знав!»

– «Розкажи дослівно синку

Що ж кричав, коли упав?»

– «Мамо, треба повторити

Геть усі його слова?»

– «Ні! Негарні пропустити

Нащо ж в тобі голова?!»

Хлопчик знизував плечима,

Фільтрував слова, як слід

І сказав: – «Ти знаєш, мамо!

Мовчки падав наш сусід»

В ТВОЇХ ОЧАХ

В твоїх очах, моє відлуння тиші.

У них мій спокій, радість і печаль.

Твій погляд перед сном мене колише,

Коли іду, то проводжає вдаль.

В твоїх очах – майбутнє і минуле.

В них неба й океану глибина.

Я стільки раз, здавалось, в ній тонула,

Та не дісталась все ж таки до дна.

В очах  вогонь і спогадів, і вражень.

Я загубилась в них без вороття,

Купаючись у хвилях відображень

Мого кохання на усе життя…

Світлана Баламут

***

Слізьми думки гіркі в безсонні прала.

Та тихо так, щоб не збудити ніч.

Я за свої гріхи себе картала.

Із ніччю залишившись віч-на-віч.

А скоро буде п'ять мені по десять.

Стихає пісня, що лунала в юнь.

Вже тіло тут, душею іще десь я

У щирості далеких тих відлунь.

Стомилась ніч...Як я в житті стомилась.

Й присіла тихо на ослін в кутку.

Гіркі думки слізьми я окропила.

I впала в ніч тривожну та хитку.

Я НЕ ЗМОГЛА

Я не змогла. Прости мені мій гріх.

Я не змогла лиш другом залишитись.

I закохалась людям всім на сміх.

Тепер не знаю, як без тебе жити.

Бракує слів i сили не стає.

А ти так щиро дивишся у очі,

Аж млосно на душі моїй стає

I серце в грудях голосно тріпоче.

I руки затремтіли...Іще мить

I я відвернусь. Ти не будеш знати,

Як сильно в грудях в мене все болить,

Як хочу я в цю мить тебе обняти.

Не маю права. Ти чужий. Не мій.

Між нами сто віків лягло рядами.

Манливий обрій твій i молодий.

А я на заході стою роками.

Наталія Сафіуліна

ОСІНЬ

                                                            

Взяла у калини дороге намисто

І співала Осінь радісних пісень.

Так їй захотілось прогулятись містом

І в яскраві барви фарбувати день!

Йде собі весела, щось під ніс бурмоче

І гортає пальчиком всі пісні в плей-лист.

Там комусь легесенько щічку полоскоче:

«Ну, мовляв, всміхайся! Що за песиміст?!»

Он на лавці парочка розвернулась спинами

І від цього холодно молодим серцям.

«Я їх соковитою пригощу малиною,

Ще й бабусі виторгу за смачненьке дам!

Для малечі листя я натрушу кленового—

Від дитячих радощів стане теплим день.

Приготую чаю всім й печива медового

І каштанів декілька вкину до кишень!»

Так гуляла Осінь золотими парками,

А за день утоми зовсім не було.

Там солодку вату роздавала хмарками—

Любить вона, Осінь, дарувать тепло.

Скине не на довго дороге намисто,

Плеєр відпочине від гучних  пісень,

Ну а завтра знову піде Осінь містом

У яскраві фарби малювати день…

Анастасія Рябоконь

***

В пориві швидкоплинного життя,

Коли цвітуть в душі барвисті квіти,

Прислухайся до струн серцебиття,

Немов би це – найважливіше в світі.

Пройшовши негаразди, озирнись –

Залиш в душі лиш добре незабутнє.

Не бійся крил, що підіймають ввись,

Як святом стануть долі сірі будні.

В собі не замикайся ні на мить.

Щоб зберігати душу молодою,

Ділись теплом, що в ній палахкотить

З людьми́, що завжди поруч із тобою.

***

Душа моя холодна, наче зраджена,

Обкрадена, знівечена, спустошена.

Надія в ній ошукана несправджена

І зливами кислотними орошена.

Ще вчора усміхалась я веселкою,

І барвами у ній тремтіло полум'я.

Тепер між хмар лечу у даль лелекою

У сірому відтінку цього полудня.

Любов у жилах  ще кипіла мить тому

Надійний на віки шукала свій маяк.

Чому ж я думкою у почуттях тону?

Можливо хибний у житті обрала шлях?..

Мартинович Анастасія 

***

Душа не здолає гріха –

Стою я між пеклом та раєм…

Невже моя доля така?

Нестерпно так серце палає!

В неволі ж бо птах не співа,

І крила свої не розправить.

А я ще жива! Ще жива

У серці і мрія і пам'ять.

Я скину кайдани тяжкі,

І стрімко порину у небо,

Де часу потоки стрімкі

Нестимуть щомиті до тебе.

О, УКРАЇНО, РІДНА МАТИ!

Чому ти плачеш, Україно?

Чому засмучена стоїш?

Чому, моя ти солов’їно,

Від болю в розпачі кричиш?

 Чому в очах твоїх синеньких

Сльоза бринить, немов струна?

Невже до нас, дітей маленьких,

Вже не прийде твоя весна?

 О Україно! Рідна мати!

З колін скоріше підіймись.

Розкидай ворогів проклятих,

Здіймися сильною у вись.

Павловська Анастасія

МИ – ВІДДАНІ ДІТИ ВКРАЇНИ

Може вже досить вам ставити нас на коліна,            

Псувати майбутнє, втішатися горем родин,              

Щодня забираючи тих, кого щиро любили,               

В пітьму безіменних, травою порослих могил.         

Боротися будемо міцно зціпляючи зуби,              

І прямо дивитись у вічі своїм ворогам.                      

Під прапором жовто-блакитним у сяйві Тризуба      

Ми – віддані діти Вкраїни святим берегам!

МОЯ УКРАЇНА

Проміння теплий дотик і пісня колискова,                

Що ніжний голос мами мені колись співав,              

Смачна скоринка хліба духмяно-запашного –          

Це все моя Вкраїна – найкраща їх держав.                

Де на життя любов’ю і материнським словом           

Мене благословили подарувавши шанс                     

Любити і радіти, навчатися, трудитись                      

На благо Батьківщини, що виплекала нас.                 

Ми патріоти юні. Від нас тепер залежить,                 

Із чим моя країна в майбутнє увійде.                    

Нам славити ділами її щодня належить                  

І зірка України над обрієм зійде!                            

Ігор Мельничук

***

Поговори зі мною, Боже

В хвилини смутку й самоти.

Скажи мені, як жити гоже,

Як вберегтися від біди?

Моя душа в пітьмі блукає,

Покається і знов грішить…

Спасіння в тебе лиш шукає

Й сама ж від нього все біжить.    

Незнання й страх калічать душу.

Яке майбутнє жде мене?

Законів скільки я порушу

І, що в житті не омине?

Я не боюся смерті злої,

Бо ми усі колись помрем.

Не всі скуштують плоті й крові,

Проте позбавляться проблем.

Я ж хочу слід свій залишити

На цій дарованій землі,

Щоб пам’ятали батька діти,

Як відлетять вже журавлі.

Зайду до церкви і покаюсь,

Очищу душу від гріхів,

У серці знову посміхаюсь,

Та чи на довго днів…років?

Почуй мене! Помилуй, Боже!

Не дай, щоб зло перемогло!

Дай сили й волі жить, як гоже,

Щоб серце спокій віднайшло!

Алла Гавришко-Бабічева

БАТЬКІВСЬКА МОВА

Найперше у світі промовлене слово —

Дарована Богом з народження мова.

Своя, найдорожча, від прадіда-діда,

Співуча, відверта, пряма і відкрита.

З батьківської мови народжені Богом

Слова молитов біля храму порогу,

Що в небо здіймають душа і вуста.

В них мить одкровення свята і проста.

Немов калинове яскраве намисто

В народній всміхається нам вона пісні

І ллється з далеких земних небокраїв,

Де вітер в смереках світанки стрічає.

Лунає вона із трибун урочисто,

На жаль, лиш не завжди прозора та чиста,

Та все ж таки рідна, усім зрозуміла

Ця мова, що світ нам безмежний відкрила.

На захист усього на світі святого

Вставало добою завжди наше слово,

Бо сила-силенна живе в нім віками

Від прадіда-діда, від батька і мами.

Ми з мовою творимо щастя і долю,

В святій боротьбі здобуваємо волю,

Хвалу воздаємо могутньому Богу

За мову, що дав у життєву дорогу.