"Антологія сучасної Української літератури" видавництва "Лідія"

Вийшла з друку "Антологія сучасної Української літератури" видавництва "Лідія" , до якого увійшли вірші членів гурту "Зимова вишня" і юнацької студії "Сузір'я" - керівник Алла Гавришко-Бабічева. 

(розгорніть публікацію, натиснувши на її заголовок, або на слово «Детальніше»)

Анастасія Рябоконь

Проживає у м. Вінниця. Студентка IV курсу Тульчинського коледжу ветеринарної медицини. Член літературно-мистецької студії «Сузір’я» при коледжі. Керівник – Алла Гавришко-Бабічева.

ЯКБИ Я БУЛА

           ВІЛЬНИМ ПТАХОМ

Якби я була вільним птахом,                                                            

То я б полетіла туди                                                                          

Де людство іще не торкалось                                                           

Живої землі і води.                                                                            

Де в чистому синьому небі

Сузір’я, здається, – за крок,                                                               

І дихати димом не треба

Від спалених вщерть цигарок.                                                           

Де навіть у думці немає

Обману, пліток і брехні,

Мук совісті прикрих не знає

Ніхто за діяння брудні.

Якби я була  колись небом,

Осяяла би небосхил,

Щоб все, що у світі ганебне

У серці ніхто не носив.

Не бачив би сірої маси

В буденності стомлених днів,

Не знав би людського сарказму

В очах неприхований гнів.

Але я – звичайна людина

І птахом не бути мені,

А, маючи голову й совість,

Плекати надії земні.

Іти по життєвих дорогах,

Призначених Богом колись,

Людиною і в перемогах

Здійматись у сонячну вись.

ЛЮДИ

В самоті неквапно

Вулицею йду я,                                  

І питаю тихо

У самої себе –                                                                    

Хто така людина,

Що їй конче треба?                          

Голову схиливши,

Про життя міркую…                        

Сенс життя у чому?

Чом так важко жити

В нашому суспільстві,

Де брехня і чвари?

Алкоголь вживати

Нащо, чи палити,

Чи травити душу

Ширкою безкарно?

Чом не розуміти,

Що це все вбиває

Труїть підсвідомість

Зламаної волі.

Чом близьких не чути,

Що дійшли до краю

В потугах спасіння

згубленої долі.

В самоті неквапно

Вулицею йду я,

І питаю тихо

У самої себе –

Хто така людина,

Що їй конче треба?

Голову схиливши,

Про життя міркую…

ЖИТТЯ У ЧОМУ СУТНІСТЬ?

Для когось сенс життєвий –

Сім’я, родина, діти                            

Він гори переверне,

Щоб з ними в щасті жити.               

Хтось мріє про багатство,

Все робить, робить, робить             

Живе він не для щастя,

А для прибутку, мабуть.                  

Хтось про кохання мріє

Велике і шалене,                             

Взаємності шукає

Із дня у день натхненно,

У когось першим ділом –

Улюблена кар’єра,

А потім вже любов,

Сім’я, чи інша сфера.

Хтось стимулу не має,

Пливе із будня в будень

І план життя вбачає:

«Що Бог нам дасть – те й буде!»

Та не мені судити

За ЦІННОСТЕЙ сукупність,

Я прагну лиш дізнатись:

«Життя у чому сутність?»

Свiтлана Баламут

Народилася 1971 року в с. м. т. Тростянець. Закінчила Тульчинське училище культури за фахом  –  керівник самодіяльного хорового колективу. Працівник культури, поетеса, бард. Член обласного літературно-мистецького об’єднання «Автограф» де входить до музичної студії бордоської пісні «Експромт» і літературно-мистецького гурту «Зимова вишня». Член літературно-мистецького об'єднання «Стожари» м. Ладижин. Дипломант Всеукраїнського конкурсу «Підкова Пегаса – 2015».

НE  ВБИВАЙТЕ  СИНIB  

                          (матерям загиблих воїнів)

Ти ростила його, у добрі та любові плекала.
Всі недоспані ночі стелила синочку до ніг.
I жагу до життя у малесеньку душу вкладала.
Та була ти для сина свого, мов святий оберіг.

Вража куля зрадлива забрала синочка у неньки.

Обірвавши уcі ще не сходжені юні путі.
Як боліло його, розривалось у тебе серденько.
Як не стало його, то й не стало тебе в житті.

Похилися маки червоні в нескошених травах.

Накриваючи рідної крові гарячі сліди.
Не потрібно тобі ні медалей, ні дяки, ні слави.
Повернути б синочка живого тобі назавжди.

Тільки з фото дивилися очі, мов синеє небо.

Чорна стрічка на нім розрізала серденько навпіл.
I за всіх матерів я прошу, я молю, не треба!
Не вбивайте синів! Не вбивайте ви наших синів!!!

УКРАЇНА

Україна рідна.

Краю мій широкий.

У душі єдина

Зоре ясноока.

Квіти твої  діти,

Що в світах блукають,

Наймиліші в світі

Кращих вже немає.

Щастя моє й доля

Мати-Україна.

В ній незламна воля,

Сила непохитна.

Україно-нене

Дала мені крила,

Щоб я людям серце

Піснею відкрила.

Наливає колос

Золотом пшениця.

Звідусіль хай лине

Пісня у світлицю.

Дівчина-калина,

Очі ясно-синi,

То моя Вкраїна,

Люба батьківщина.

РОЗМОВА З ВІЧНІСТЮ

Розмовляла з фото молода дівчина.
"Пам’ятаєш, любий, як цвіла калина.
Ніби наречена у весільні сукні.
Ти тоді був поруч й були святом будні
Пам’ятаєш день той, як під цвітом чистим
Дарував каблучку i з перлин намисто.

Цілував i пестив. Звав мене дружиною...
Мліла у обіймах, рідний мій єдиний.
У саду моєму кетяги червоні.
Ніби каплі крові. З болем рвуться скроні
За Вкраїну-неньку, за життя щасливе
I за мирне небо впав ЇЇ єдиний.

Цілувала фото й ніжно пригортала.
Ворогів проклятих в горі проклинала.
"Пам’ятаєш, любий, обіцяв не кинеш.
Не могла й гадати, що від кулі згинеш."

Розмовляла з фото молода дівчина.

"Пам’ятаєш, любий, я твоя дружина.
Пам’ятаєш, рідний, обіцяв, не кинеш...
Не могла й гадати, що від кулі згинеш..."

ЗА ТОБОЮ Я ДОЩЕМ ЗАПЛАЧУ

Я тебе так рідко тепер бачу.

Я молю, прийди хоча б у сни...

За тобою я дощем заплачу.

Зіркою впаду між ясени.

Ти наснись мені щасливим вітром.

Ніжним обійми мене крилом.

Я розтану у твоїх обіймах,

Мов туман уранці за селом.

Ти наснись мені солодким щастям.

Обпечи цілунками мене,

Ніби сонця промені гарячі...

Хай цей сон ніколи не мине.

Я люблю тебе всім серцем й кров'ю.

Свою душу спалю y вогні.

У вогні страждання та любові,

Бо не судився Богом ти мені.

Я тебе так рідко тепер бачу.

Я молю, прийди хоча б у сни.

За тобою я дощем заплачу.

Зіркою впаду між ясени...

СЕРЕНАДА ОСЕНИ

Серый дождь в окно мое стучится.

Осень кружит у моих ворот.

Словно заколдованная птица,

В моем доме грусть со мной живет.

Я пригласила в дом свой осень.

Мы закружили с ней вдвоем.

И нет ответов на вопросы.

Лишь только ночь меня попросит

Зажечь камин, согреть свой дом.

В серый плед укутавшись, я сяду

У камина и чуть-чуть прикрыв глаза,

Я представлю, что со мною рядом

Любовь, умытая в моих слезах.

Память, как невидимая птица,

Унесет на миг меня назад.

Прошлое, оно не возвратится...

Осень с грустью смотрит мне в глаза.

Я пригласила в дом свой осень.

Мы закружили с ней вдвоем.

И нет ответов на вопросы.

Лишь только ночь меня попросит

Зажечь камин,согреть свой дом.

ЖЁЛТЫЙ ЛИСТ

День смахнул рукой своей небрежно
С ясеня последнюю листву.
Небо плакало. А капли-слезы нежно
По лицу катились моему.

Как не грустно, но я понимаю,
Дней ушедших больше не вернуть...
С грустью птицы снова улетают.
И душа просилась с ними в путь.

Жизнь, казалось, на перед прожила...
Источник радости испила я до дна.
И кажется, иссякли мои силы...
На целом свете я совсем одна.

Я одна из тех, кто был не понят.
Я из тех, кто не услышан был...
И как ветку ветер меня клонит...
А сопротивляться нет уж сил...

Тихими бесшумными шагами
По опавшим листьям я пройдусь...
Листья... Чьи-то души под ногами.
Больно им...В мое душе лишь грусть...

Мне не раз судьба ломала крылья...
В небо я подняться не смогу...
В высь взлететь не суждено мне было.
Я листьями под ноги упаду...

И когда в осенний парк случайно
Одинокая зайдет душа,

Желтый лист в смятенье и отчаянье
Ей под ноги ляжет не спеша...

Світлана Кринична

Народилася 8 лютого 1972 року. Проживає у м. Ладижин. Вінницької обл.. Член обласного літературно-мистецького об’єднання «Автограф», гурту «Зимова вишня», Ладижинського об’єднання  «Стожари», Тульчинського об’єднання «Оберіг». Дипломант Всеукраїнських конкурсів «Малахітовий носоріг». Автор збірки «З глибини криничної душі». Активно друкується у газетах, журналах і альманахах України.

СТАРЕНЬКА ГРУША

Підперла груша неосяжну вись

Гойдає горілиць ледачу тишу.

Присяде в холодочку,як колись.

Старенький спогад, що гілля колише.

Виношує в душі свою печаль,

Свої старечі звітрені тривоги,

Зашарпану дощами сиву даль,

Де за коріння зачепились ноги.

Її кора – зашкаралублі  дні,

У них віки, роки й цілі епохи…

Там соловей натьохкував пісні,

Закохував у хмари світлоокі.

У кухликах солодких жовтих див

Серпневими тягучими медами

Серед настояних хурделиць, диких злив

Весь світ пропах достиглими грушками.

РОЗГОРІЛИСЬ ОСЕНІ БАГАТТЯ

Розгорілись осінні багаття,

У кленових кострищах земля,

Пломеніє на сонці плаття,

І парує чубата рілля.

Річка вкрилась шовковою пусткою,

Вітер горне листя з верби,

Зав'язалася осінь хусткою,

А в шипшини червоні торби.

Бавить небо у люлці спогади,

Заколисує в'язку думок,

Міжсезоння барвисті проводи,

Сипле осінь в цупкий мішок.

ЯК ТИ ЖИВ

А як ти жив, коли мені боліла

Ота незвідність розлуки довгих літ.

О Боже! Любий, як мені кортіло

Заглянути у твій життєвий світ.

І як в мені горіли ті світанки,

Приховані у посмішці роки,

Де шибку доль завісили  фіранки.

Тереблять спогади в долоні тороки.

І де ти був обвітрений, нежданий ?

Які шляхи пройшов, куди ідеш?

Заходь, присядь! Ось, як колись сніданок,

А чай з шматочком спогадів, будеш!?

***

Час збирати каміння

Руку тримати на пульсі

Душевне своє сумління

Направить в чіткому руслі

Писати свої заповіти –

Життєво осяяну повість.

Так щоб гордилися діти,

І так щоб не мучела совість.

***

Ти знову так далеко, знову осінь.

Холодний ранок – захолола кава.

Туману кучеряво – сива просінь

Вмостилася на пожовтілих травах.

Мені без тебе як – тобі без мене

Думки рояться, доганяють промінь

Полоще сонце волохате небо

І багряніє жовто – грива осінь.

НІЯК ЗАСНУТИ НЕ ДАЮТЬ ДУМКИ

Ніяк заснути не дають думки.

Вже розібрали ніч по крихті люди.

Торкають хмари зорі пломінкі.

Розклав чумацький шлях свої етюди.

Гойдає спомин лагідні слова

Завислі поруч десь на клямці ночі.

Колись від них крутилась голова,

Їм так раділи незрадливі очі.

Дрімає тиша і сопе в кутку.

Лиш пройда-вітер за вікном, аж плаче.

Із мрій сорочку виш’ю я цупку

І все прощу, за все усіх пробачу.

СПАЛЕНІ МОСТИ

Гортає час обірвані листи

Зриває фрази звітрені словами.

Безжально попалили  ті мости,

Що майстер будував по межи-нами.

У надвечір’я попрошу води,

Або  роси п’янкої аж до щему

І більше не скажу тобі: «Прийди!»

До долею забутого « Едему».

ПАХНЕ В ПОЛІ ПШЕНИЦЯ

Пахне в полі пшениця,

Стиглий день догора.

Неба синя спідниця,

Всі лани огорта.

Накриває отави,

Відганяє печаль,

Сохнуть скошені трави

Спопелилася даль.

Сонях вітру кидає

Довгі злускані дні

І у листі ховає

Стоголосі пісні.

Пахне в полі пшениця,

Час жнивує літа,

Не міліє криниця,

Ллє  добро по Світах.

РОЗМЕРЕЖИЛАСЬ СТЕЖИНА

Розмережилась стежина у моїм селі.

Ген край поля кущ калини, в небі журавлі,

Так духмяно пахне м’ята, одцвіли садки.

Тут моя батьківська хата колиха думки

І купає в чистих росах сивину полин,

І намисто трави-коси одягли з перлин.

Не знайти у цілім світі кращого села

Де мережкою стежина в душу пролягла.

В ОСІННІ ДНІ

В осінні дні вдягають вишні.

Жовто-червоні спідниці,

Що сам розписує Всевишній

Яскравим сонцем у руці.

Пузата скирта, аж до неба

Пів світу кутає в собі.

Небесний простір – вічна гребля,

Мандрує осінь у гарбі.

Сріблястий віз, ним верховодить

Старенький стомлений туман.

Хмарки-роки у даль відгонить,

Мов сивий з дримбою чабан.

ЗАШУМІЛИ ТРАВИ СТОГОЛОСО

Зашуміли трави стоголосо,

Вітер хилить до землі полин.

Гупає пшениця у колоссі,

Жорна закрутив старезний млин.

Ранок ще ковтає прохолоду,

Відпочивши в ночі на плечі.

В жолоб набирає срібну воду,

Замісив діжу на калачі.

День спекотний випече хлібину,

Нагодує ситно на обід

Стомлену в труді важкім людину,

На долонях залишивши слід.

А лани у сонячнім убранні,

І край поля ще гірчить полин.

Кожен день крокує по світанні,

Лиш позаду років довгий плин.

НОВИЙ ДЕНЬ

По росах пробіжуся я ранкових,

Сплету вінок із рясту і верби,

Так намилуюсь небом веселковим,

Як зачерпну джерельної води.

Всміхнуся ранку теплому, ясному,

Що геть пішов у поле, за межу,

І вічному, великому, святому

Молитву животворну розкажу.

Заквітчані стежки кульбаби цвітом.

Комахи копошяться у траві.

Завдячую я сонечку і літу,

Новому дню за враження нові.

Алла Гавришко-Бабічева 

м. Тульчин, Вінницької обл. Член Вінницького ЛМ об’єднання  «Автограф», керівник гурту «Зимова вишня», керівник студії «Сузір’я» Тульчинського технікуму ветеринарної медицини. Електронна почта   allagavrishko1958@gmail.com

URL в Google+

google.com/+АллаГеннадьевнаГавришкоБабичева

Творчий блог «Красота спасёт мир»

http://gavrishko.blogspot.com/

Творчий блог «Зимова вишня»http://allagavrishko.blogspot.com/.

ОСТАННЯ НАДІЯ

                      (жінкам, що борються за життя)

Крізь спітніле вікно зазирають

Блакитні очі

У розчулене небо, що з розпачу

Знов дощить,

І останню надію до Бога

Несе жіночу

На життя і на руку коханого

В слушну мить.

У тіні лікарняних будівель

В поривах вітру

На тонкому гіллі ледь тримається

Жовтий лист,

Бо йому, як очам блакитним,

Так хочеться жити,

Не зважати на вироку долі

Безглуздий зміст.

Та стискається вірне серце

Від болю й туги,

Час благає розгублену тишу :

Мерщій спіши!

Ти ж завжди був для неї не тільки

Хорошим другом –

Невід’ємною часткою

Зболеної душі.

І тріпочеться жовтий лист

У сльозинах-краплинах,

І триматися далі вже просто

Немає сил…

Рветься ниточка рятівна, 

Та – одна лиш єдина,

Позбавляючи душу стражденну

Життя і крил.

У очей дзеркалах розчиняється

На останок

Жовтий лист…та за мить…ти на щастя

З’явився, друг,

Запалити в очах вже загаслих

Новий світанок,

Зігріваючи лист у долонях

Надійних рук.

ПОВЕРТАЙСЯ ЖИВИМ!

Я носила під серцем тебе,

У любові плекала,

Цілувала щаслива долоньки

Пухких рученят…

Та підступна війна над дахами

Кружляючи хат,

Найдорожчу кровинку під кулі

Ворожі забрала.

Б’ється серце в полоні тривог,

Як безсила пташина.

Я у небо здіймаю молитву

З натруджених рук

І з душі, що з надією дивиться

В далі розлук,

Щоб в бою не здригнулась рука твоя,

Любий мій сину.

Щоб росою не впала ніколи

Розпечена болем

Безнадійно гірка, непомірно

Солона на смак,

Материнська сльоза , як війною

Засіяний мак

У нескошених стеблах зчорнілого

Житнього поля.

До батьківського дому з далеких

Доріг, любий сину,

Крізь смертельний вогонь, крізь розруху

Нещастя і дим,

Повертайся живим, я молю –

Повертайся живим!

Захистивши від ворога нашу

Святу Батьківщину!

ОСІННІЙ ВІТЕР

Думки мої оголені, мов віти…

В них  осені вже писаний сюжет,

В якому ще живі кохання квіти,

Що ми колись складали у букет.

А за вікном розлук гуляє вітер,

Шукає сонця промінь теплоти

Між пелюсток, дощем розмитих літер,

Моїх думок, в які приходиш ти.

СВІТАНКОВИЙ ТУЛЬЧИН

Звуками осені струн

Увіллюсь на світанку

В шелест вітрів,

В золотаво-п’янкий листопад,

В промені сонця прозорі

На сонному ганку,

В мрії квіток,

У достиглий старий виноград.

Призупинюся на мить

На сріблястому плесі

Біля верби

Над водою розпущених кіс.

І розчинюсь у зворушливій

Хвилі імпресій,

Сивим туманом

Ступивши в пожовклий покіс.

Дзвонам зрадію святих

Куполів величавих

Під стоголосе прощання

Лелечих ключів,

Замків обличчям

В посохлих нескошених травах

Щиро закоханих

Так, як і я, у Тульчин.

А ЯК ТОБІ БЕЗ МЕНЕ

В думках осінніх небо похилилось

І хмар печаль в уламках самоти.

А як тобі без мене? Як там ти?

Реальність не завжди буває біла.

Трясе життя, як вітер стиглу грушу,

Бува, як чорним полум’ям гірчить,

Геть нанівець все зводячи за мить,

І болем розбиває навпіл душу.

І стогне серце в пошуках розради,

Вертаючи на шлях старих доріг,

Бо я любов стелила там до ніг,

Слова кохання дарувала міріади.

Збігає вкотре осінь в листопад

І хоч давно розведені мости –

А як тобі без мене? Як там ти? –

Питаю в неї вкотре я під ряд.

У ОСІННІХ ДУМОК БЕЗОДНІ

В почуттів поринаю заводь,

Посилаючись на самотність,

Де забуте кохання править

У осінніх думок безодні.

Де хвилююча мить бажання

Відігнавши сумлінь неспокій,

Застигає у сподіванні

На твої почуття глибокі.

На заваді і Бог, і небо,

Навіть серце і розум – проти…

У душі лиш палка потреба

Щастя знову відчути дотик.