Альманах "Товарищ" №2 видавництва "Зебра"

Вийшов друком літературний альманах "Товарищ" №2 видавництва "Зебра" - Полосатая типографія

(розгорніть публікацію, натиснувши на її заголовок, або на слово «Детальніше»)

Твори Алли Гавришко-Бабічевої

Обов'язковою умовою  було подання ессе на тему

ЧТО ТАКОЕ ЛЮБОВЬ

Любовь, это единственное состояние души благодаря которому и во имя которого человек живёт и творит на этой земле. Без него – всё теряет значение и смысл. Любовь касается всего как живого, так и не воодушевлённого. Она бывает настолько же разрушительна, насколько и созидательна. Во имя неё испокон веков велись войны и совершались подвиги. Нет на свете человека, который не хотел бы познать её всем своим существом всю без остатка – большую, настоящую, неисчерпаемую, движущую, жизнеутверждающую, всесильную, нежную, возвышенную, а, познав – беречь в сердце до конца своих дней, не глядя на все превратности судьбы.

ВИШНЕЮ ПОЗДНЕСПЕЛОЮ

Вишнею позднеспелою

Мысли вскружили голову

До совершенства зрелые,

До безрассудства голые.

Песней давно пропетою

Манят любовью брошенной

Между судьбой и Летаю      

Зимами запорошенной.

Тихо сулят воскресшему

В памяти покаяния

Давнему цвету вешнему

В наших сердец свидания.

ДАВАЙТЕ ВЫПЬЕМ ЗА ЛЮБОВЬ

Давайте выпьем за любовь!

За сказку добрую, хмельную.

Ну, кто не знал её такую?

Давайте выпьем за любовь!

Она, сердца околдовав

Дыханьем трепетно-горячим,

То обречённым льётся плачем,

То плещет звуками октав.

Безумным пламенем свечи

Она души опалит крылья,

Иль воспарит святою былью,

Коль из огня спасёт в ночи.

Быть может проклята вовек

В минуты самоотреченья,

Иль, вспыхнув мигом откровенья,

Растопит душ холодных снег.

Давайте выпьем за любовь!

За сказку добрую, хмельную.

Ну, кто не знал её такую?

Давайте выпьем за любовь!

МГНОВЕНЬЕ СЧАСТЬЯ

Я появлюсь в твоей судьбе мгновеньем счастья.

Сотру из памяти ушедшие года.

Предам желания любви всесильной власти

В весенней сказке, заблудившись навсегда.

С ударом пульса у виска бурлящей крови,

Вольюсь бокалом недопитого вина

Во взгляд твой томный и горящий из-под брови,

Душа, в котором пред тобой обнажена.

Манящей дрожью пробегу по нежной коже

До самых кончиков сияющих волос.

Счастливым шёпотом взлетев: «О светлый Боже!»

Забудусь в таинстве, которое сбылось.

ДУМАЙ ОБО МНЕ

Думай обо мне, и я нежданно,

Обниму мечтой весенним днём.

Думай, если вдруг зажгусь желанным,

Душу согревающим огнём.

Думай по дороге на работу,

Коль в толпе заметив облик мой,

Душу окрылит родное что-то,

Разбудив незыблемый покой.

Думай, когда дождь стучит по крыше

И на сердце зябко и темно.

Ты лишь позови, и я услышу,

Солнцем загляну в твоё окно.

Думай, обо мне, когда бокалы

Будут полны терпкого вина,

Думай, было ведь всего не мало,

Думай обо мне и пей до дна!

НАПИШИ МЕНІ СПОГАДОМ ЛИСТ

Напиши мені спогадом лист у морозний світанок –

Я серпанку блідим візерунком засну на вікні,

Де у променях сонячних дивом осяю твій ранок

І нап’юся любові в коханих очей глибині.

Напиши мені спогадом лист у зимову безмовність –

Я сніжинкою сяду з любов’ю тобі на плече…

У теплі твого подиху щастя відчую вагомість,

Що на любі долоні покірно сльозою стече.

Напиши мені спогадом лист у сумне надвечір’я,

Де у мріях за обрій багряний я птахом злечу,

Щоб крилом доторкнутися нашого щастя сузір’я

Накупатись зорею в любові твоїй досхочу.

ЛЮБОВ

Ти складаєш до купи сердець незнайомих уламки,

Мов розсипані пазли приречених часом картин,

І вкладаєш в майбутнього щастям оздоблені рамки,

Що виносиш із душ мовчазних потаємних глибин.

Обриваєш колишніх печалей скуйовджене листя

І по вулицях мрій з тротуарів вітрами женеш,

І усмішкою сонця в надій калиновім намисті

Зустрічаєш відроджених вражень святковий кортеж.

Ти роздмухуєш вогнища згаслого в кожній клітині

Тіл німих життєдайної пристрасті полум’я жар

І багаттям любові закоханих в хвилі єдиній

Оселяєшся піснею в душі, як сонячний дар.

В ТВОЇЙ РУЦІ МОЯ РУКА

Я гадала – не розтопить криги

Жоден з неприборканих вогнів,

Коли погляд поруч пломенів

У банальних пошуках інтриги.

Я гадала – імпульсів знайомих

Не здригнеться ниточка тонка,

Як в твоїй руці моя рука,

Бо душа давно у стані коми.

Мабуть, не підвладні віку, часу,

Нам самим симпатії прості,

Коли Бог на заздрість пустоті

Барвами душі наповнить чашу. 

ПОДОРОЖНІ З ОЧИМА ЯНГОЛІВ

Був чудовий літній день. З моря віяло солоним легким бризом і здавалося, що неможливо ним надихатися. Море у повному штилі манило до себе монотонним шелестом прибою і криком настирливих  невгамовних чайок. Молоді прудкі ноги Мері, Кеті, Рональда і Джона не йшли, а весело злегка підстрибували, незважаючи на вагу сумок і рюкзаків з провізією і амуніцією для далекої туристичної подорожі. Вузенька крута стежина, що покрученим лабіринтом збігала вниз поміж скелями порослими мохом і якимись незнайомими ароматними диво-травами, вела до самотнього піщаного берега, де на них  вже давно чекав невеличкий моторний човник, який Джон узяв на прокат ще вчора. У небі  –   ані єдиної хмаринки. Тільки спів пташок та невидимі  на острівцях трав і папороті коники. Настрій – хоч куди!

  Час збігав із шаленою швидкістю і зволікати було ніколи. За кілька хвилин човник,  розсікаючи зелено-синій шовк сріблястих хвиль,  під  дзвінкий сміх веселих мандрівників вирвався з бухти у безмежний вир водного простору. Вже за кілька хвилин,  обернувшись  до берега,  можна було побачити лише сіро-коричневу розмиту вузеньку смугу рідного узбережжя, а навкруги простелилася прозоро-дзеркальна вуаль морської гладі,  вишитої променями сонця і подекуди зеленими водоростями, що хилячись у протилежний бік від корми, охоче давали дорогу маленькому човнику з вдячністю за те, що нарешті хтось завітав до них у гості. Проміж них зухвало і вишукано гойдалися медузи, мабуть уявляючи себе неперевершеними красунями водного царства.

Раптом Кеті помітила над поверхнею води сірий, нерухомий, невеличкий виступ, здалека  схожий на звичайний камінь, але якоїсь надто вже незвичної форми. Коли наблизилися, він раптом повільно зарухався. Тут Рональд крикнув, захлинаючись від несподіванки:

– Кит! Це ж кит! Але чому він  ніби прикутий?!

Усі перезирнулися. Переляк моторошно пробіг по тілі кожного:

– Ось тобі і пригода! Хай Бог спасає і допомагає!

– І не наблизитися, і не покинути! Може з ним що трапилося? А давайте но хтось пірне і подивиться, що там з ним в біса таке. – нервово і стиха промовив Рональд, розстібаючи ґудзики на сорочці.

– Ти що, здурів?! – загомоніли майже в унісон перелякані до смерті дівчата.

Кит знову ледь поворушився у воді, ніби всупереч їх словам.

– А якщо він не так зреагує, що тоді?! – запитала Кеті , хвилюючись за коханого. Це додало Рональду ще більшої впевненості і, роздягнувшись, він,  вже не вагаючись, пірнув у воду. Наближаючись до багатотонної туші кита, він краєм ока помітив, що його рухи ніби почастішали, хоч і залишалися такими ж  дуже скутими. Кит важко дихав,  час від часу відкриваючи дихальний клапан, але чомусь тримався на поверхні не занурюючись. У воді перед носом Рональда промайнув край риболовної сітки і тоді він раптом усе зрозумів. Повернувшись  до друзів , щоб взяти ножа, він неголосно, аби  не злякати постраждалого, промовив:

– Він весь у риболовній сіті і ,схоже,  йому надто потрібна наша допомога! Не варто боятися, скоріше зараз йому самому лячно!

Прихопивши ножа, він повернувся до кита, обплив його з усіх боків і розпочав його визволяти. Нажахана своїм станом і безпорадністю тварина довірилася Рональду, який навпроти неї був схожий на маленьке жабеня на кам’яній глибі. Переляканий горбатий кит намагався навіть допомагати йому, але інстинкт самозбереження все ж таки іноді ставав на заваді. Сіть щільно обплутала тіло велетня і здавалося, що від початку боротьби з нею, стан речей зовсім не змінюється на краще. Пробовтавшись у воді більше, як з півгодини, Рональду таки вдалося переконати кита довіритися йому і його друзям повністю, яким давно вже стало  зрозуміло, що одному тут не впоратися.

  Човен потихеньку щільно наблизився до постраждалого. Усі долучилися до роботи в час, коли Рональд нарешті узяв коротенький тайм-аут. Сонце неймовірно пекло, але ніхто цього не помічав. Кожен розумів, що від їх зусиль зараз залежить життя цього морського гіганта, знесиленого лихом,  у яке він потрапив з вини таких самих людей, як і вони самі. На тлі їхньої відповідальності усе інше зараз стало неважливим – ні ця подорож, ні втрачений дорогоцінний час, ні збігаючий у надвечір’я день відпочинку, ні витрачені ними зусилля. Відступати назад ніхто не збирався. Метою було – у що б те не стало, допомогти. Різали міцну синтетичну сітку кілька годин поспіль. Не раз здавалося, що вже все, що кит вже вільний, та він,  гадаючи так само, ледь відпливав на кілька метрів і сам швидко повертався до своїх рятівників знову. І знову різали. Сіть заполонила вже весь човен. Морський красень терпляче чекав порятунку,  зрідка зітхаючи при наступному подиху. Здавалося, що іноді думки і його,  і випадкових рятівників поринали у страшну безвихідь.

  Нарешті несподівано кит, перевертаючись у воді, подався вбік і за мить опинився за метрів сто від спасителів, які отямившись від несподіванки,  вже несамовито раділи, обнімалися, кричали і махали йому вслід. Апогеєм тривалої і виснажливої боротьби все ж таки стало жадане усіма визволення. Кит радісно злітав у повітря в потужному вертикальному стрибку і, вигнувши спину, з розмаху падав назад у воду, крутився, перевертався, високо підіймав хвоста над водою і задоволено плескав ним по її поверхні створюючи величезні хвилі навколо себе. Здавалося, що він безмежно дякує мандрівникам і Богу, за те, що не покинули його напризволяще. Ще з добру годину він плив за човном слідом, демонструючи свою вдячність. Це було неймовірно зворушливо, адже нам – людям залишається тільки здогадуватися наскільки можуть бути вдячними наші «молодші друзі», наскільки вони можуть бути розумними, щоб відчути і оцінити добрі наміри і наскільки для них самих це важливо. Залишається здогадуватися доти, доки не побачиш цю вдячність на власні очі і не відчуєш її усім єством. Неймовірна пригода ще довго не давала можливості заспокоїтися змореним і щасливим друзям, які чи то за примхою долі, чи за збігом обставин опинилися в потрібному місці у зазначений небом час.

Вже сідало сонце, коли врятований кит, відставши від човна, розчинився усією своєю люблячою душею у смарагдово-синьому безмежному просторі, який був для нього рідним домом. Коли отямився, то вже смеркалося, та він все плив,  підкорюючи пінні, прохолодні хвилі, що ніжно струменіли вздовж його змореного неволею тіла, то підіймаючи його так високо до небес, то занурюючи у любу стихію,  і все озирався на малесеньку темну цяточку човна, що ледь погойдувався десь аж за обрієм, де небо на схилі дня у багряних променях сідаючого сонця купалося у золотому плесі і торкалося спраглими вустами води. Плив навмання туди, куди вела його доля, згадуючи все, що з ним трапилося, ніби намагаючись запам’ятати назавжди крихітних, наполегливих, непохитних і безстрашних подорожніх з великими серцями і очима янголів.