Альманах "Дух землі"

Нещодавно вийшов у світ черговий альманах видавництва книг "Лілія" міста Хмельницького..

(розгорніть публікацію, натиснувши на її заголовок, або на слово «Детальніше»)

Цьогоріч виповнюється 24 роки з того дня, як наша держава здобула свою Незалежність. Тисячолітня боротьба українського народу за право мати свою соборну, незалежну демократичну державу багата звитяжними сторінками і сповнена непростих випробувань. Шанобливе та поважне ставлення до нашої історії, здобутків наших предків і сучасників, здатність до співчуття і взаємодопомоги, незважаючи ні на що, за всіх часів були притаманні українському народові, що ставало опорою духовності, інтелекту, звершень.

Ми любимо нашу країну і пишаємося нею. У нас лагідна і родюча земля, давня культура і героїчна історія, неповторна мова, а головне – працьовиті та щирі люди.  «Дух землі» присвячений поняттям патріотизму, любові до рідної мови, землі, народних символів, нашій багатій героїчній історії і не менш героїчному сьогоденню, любові до рідного краю і своєї Батьківщини.

Члени "Зимової вишні" не залишилися осторонь корисної і доброї справи.
Твори, що увійшли до збірки:

 Світлана Кринична

ЇДУ НА ГОСТИНУ ДО МАМИ

Їду на гостину я до мами

Дорогих дарунків не везу.

Стежка золотіє  під ногами.

Їй тепло і ласку принесу.

Стлів спориш, вже осінь на порозі

І троянди ніби вартові

Вберегтись від холоду не в змозі –

Їх вечірні гріють ліхтарі.

Мамі  хустку  привезла  пухову

Хай її зігріє ніжний стан.

Як же до лиця їй ця обнова

Що лікує від душевних ран.

Їду  на гостину я до мами

Хата посміхається здаля

Стежка  веселіє під ногами

Тут  все рідне, тут моя сім’я.

МАМИН ХЛІБ

Приїхала до мами я в село,

Лишень зайшла і стала на подвір’я –

Із комина, що в кухні, потягло:

Солодкий запах печеного хліба.

Підпалок мама з печі дістає,

Погладила тепленькою рукою.

Хлібець онучці ніжно подає,

Мала на неї дивиться з любов’ю.

І тут дитячий спогад завітав:

Той присмак хліба, тих юнацьких років,

Та ще й парного кварта молока

Для впевненості ще дитячих кроків.

Підсмажений, рум’яний, він лежить,

Неначе сонце, на столі у хаті.

Я згадую ще й досі мамин хліб

І піч велику, на тепло багату.

НЕ ЗАБУВАЙ НІКОЛИ

                       ЗВІДКИ РОДОМ

Не забувай ніколи звідки родом

В якому виріс місті чи селі

Завжди пишайся і гордись народом

Бо з ним живеш і мрієш на землі.

І пам’ятай про рідних, батька й матір

Про дім, подвір’я й вишню на межі

Й торкнися яблунь пелюсткових шатів

Й промінчика, що в хаті на стіні.

І десь далеко, може й закордоном,

Не забувай про свій вкраїнський рід.

Де пахнуть роси свіжістю й озоном

Де упокоївся твій прадід, дід.

Сказати не соромся в дружнім колі,

Що батько — конюх, мати — ланкова

Подякуй і вклонися низько долі,

Що дала тобі вірних два крила.

Коли в село приїдеш у відпустку,

Де ждуть на тебе з радістю батьки,

На модний бренд накинуть тернову хустку

Бо рік за роком — відцвітуть садки.

Вклонися низько батькові і мамі.

Для них назавжди ти — мале дитя.

Між блискавок; дощів і між громами

ЛЮДИНИ гордо пронеси звання!

ПОДВІР’Я ВКРИЛА

                        СИВА ЛОБОДА

Подвір’я вкрила сива лобода,

І огорнула тиша сірі вікна,

Геть похилилась яблуня бліда,

А вітер витріщав до неї ікла.

Хатина вже стомилась виглядать...

Шибки давно в полоні павутини

І комину вже диму не гойдать,

І рвуться стіни-шати без упину.

Вдивлялись в даль, згорталися роки

Подвір’я, хата, і стара криниця.

Синам дала на щастя рушники

Колись тут мама – вправна молодиця.

Любов батьківська ласку і добро

Нам дарувала і широкі крила…

В душі зростила людяне зерно,

Просила тихо: “ Повертайся, сину.”

І цей святий батьківський оберіг

Душею знову хочу обійняти.

Чолом я до дверей схилюсь старих,

З важких доріг, повернуся до хати…

СТАРЕНЬКА ГРУША

Присів у холодочку, як колись.

Старенький спогад, що гілля колише.

Підперла груша неосяжну вись

Гойдає горілиць ледачу тишу.

Виношує в душі свою печаль,

Свої старечі звітрені тривоги,

Зашарпану зелено-сиву даль,

Де за коріння зачепились ноги.

Її кора – літ зашкарублі  дні.

У них віки, а може і епохи

Їй соловей наспівував пісні,

Закохував у хмари світлоокі.

Серед настояних спекот, хурделиць, злив,

Із свіжими тягучими медами

У кухликах серпневих жовтих див –

Пропахлий світ достиглими грушками.

Світлана Баламут

ТРОСТЯНЕЦЬ ОСІННІЙ

У тихому п'янкому падолисті,

Вдивляючись на вроду свою в річку,

В калиново-рубіновім намисті,

Вплів Тростянець у верби сонця стрічку.

Мій рідний край, розкішний та барвистий,

Моя земля, омита в свіжих росах.

Купається містечко променисте,

Мов діва ніжна i золотокоса

У тихому п'янкому падолисті...

ЧОРНОБИЛЬ

Чорні роси впали в чорні трави.

Чорні грози й досі ще гримять.

Чорної набув Чорнобиль слави.

Слави, що чорніша, як земля.

А було колись красиве місто,

Що тануло в парках і садах.

Все буяло білим цвітом чистим.

У барвистих сяяло квітках.

Там було щасливим i дитинство.

Там лунав дзвінкий юнацький сміх.

То ж навіщо їм те благочинство,

Щоб чужий спокутувати гріх?

Хто на всі питання відповість їм,

Дітям, що в Чорнобилі росли?

Хто поверне місто їх дитинства,

Ті стежки, що смогом поросли.

Стільки літ минуло, а відлуння

До цих пір дає про себе знать.

Чорний страх руїнами вирує

Поміж чорних одиноких хат.

Чорні роси впали в чорні трави.

Чорна смерть здолала все живе.

Чорної набув Чорнобиль слави.

До цих пір в нас слава ця живе...

УКРАЇНА

Україна рідна.

Краю мій широкий.

У душі єдина

Зоре ясноока.

Квіти твої  діти,

Що в світах блукають,

Наймиліші в світі

Кращих вже немає.

Щастя моє й доля

Мати-Україна.

В ній незламна воля,

Сила непохитна.

Україно-нене

Дала мені крила,

Щоб я людям серце

Піснею відкрила.

Наливає колос

Золотом пшениця.

Звідусіль хай лине

Пісня у світлицю.

Дівчина-калина,

Очі ясно-синi,

То моя Вкраїна,

Люба батьківщина.

Наталія Циганова

МАЛЕНЬКИЙ ТУЛЬЧИН 

Розкидане місто умите дощем.

Прозоре нове надвечір’я.

Просвітлене небо, віддавши свій щем,

Затихло в хмаринковім пір’ї.

Сирих тротуарів на видиху дня

Торкнулися сутінки божі.

Побігли лякливим, пухнастим щеням

Слідами, за день, перехожих.

Засліплений вітер багаттям зорі

В очах напівсонних домівок,

Торкнеться асфальту на нашім дворі

Знайшовши на нім відпочинок.

Приречений на ніч, маленький Тульчин

Втомившись, засне до світанку.

А зранку посиплеться сонця бурштин

Його перехрестями п’янко.

І знов тротуари ковтатимуть звук

Взуття, по картатих маршрутах.

Залишу і я каблучків дзвінкостук,

Душею в Тульчин перезута…

КАВА ЗІ ЛЬВОВУ

Хіба переймаєшся виразом «кава зі Львову»,

Доки не відчуєш сама цей аром оксамит,

Тендітно-м’який, як місцева чаруюча мова?

Тут навіть повітря фарбоване в мрій колорит

Та з вуст в молитвах вже сімсот шістдесят майже років.

На хвилях бруківки пливе під ногами життя.

І в грудях ліворуч росте порцеляновий поклик:

Злетіти, луну залишивши від серцебиття…

Тут небо очам і у дощ, і у сонце смакує.

На нього, з Вірменської, сходинки є на даху…

І десь в моїх грудях… туди ж… тимчасово–спокутне…

Так високо–гаряче, наче от-от спалахну…

Тут люк на дорозі є, ніби колесам на пам’ять,

З чеканкою–написом «зроблено в УРСР».

Тут… Тут, в місті Львові, є все, що лікує і ранить.

Я в нього закохана всім своїм «я»… відтепер…

ВОНА ПРОСИЛА БОГА…

Порубана за кілька сотень днин

Рукою, що взяла війни сокиру,

На тисячі знедолених родин –

Вона просила Бога дати миру.

Вона його благала: Подивись!

Ось, я лежу під твоїм небом синім.

Згадай, якою я була колись.

Колись… дивись, яка я стала нині…

Я плачу кров’ю з тисячі сердець,

Які в бою упали. І не встали.

Поглянь сюди! Ти ж є всьому – Творець!

То ж залікуй мої болючі рани.

Дай миру, щастя, спокою, тепла.

Чи я не варта того? Замість зброї

Дай людяності стиглого зерна

Всім, хто прийшов до мене за війною.

Була і буду. Довгії віка.

За коси підніму себе з руїни.

Я тут. Я ще не вмерла. Я жива.

Одна Єдина Вільна Україна.

***

Як навчитися не вбивати?

І десятки сторіч під сонцем

Проростають червоні маки.

Крові кольору охоронці.

Вже давно не рахують мертвих.

Бо число не сприймає розум.

Лічать війнами хибні жертви

(ніби можна лічити грози).

Світового масштабу числа.

Перша. Друга. А може – досить?

Сімдесята весна провисла

Коромислом. Носити сльози.

Носим. Носим. Не вистачає,

Щоб полити червоні маки.

Їх мільйонами проростає

З душ загиблих Планета–мати.

І зростають постійно нові.

Цьогоріч – встануть в небо інші

По пролитій черговій крові

На землі і святій, і грішній.

По війні пам’ять у червонім.

З пелюстками. З зеленим листям.

Що ми можемо? В храмах дзвони.

…і серця – у сльозах намисті…

Алла Гавришко-Бабічева

В. СТУСУ І МОЇЙ УКРАЇНІ

Віру розгубила,

Склала білі крила,

Наче льоду брила,

Вся бліда, як смерть.

Стомлені зіниці

Опустила ниці,

І шукає тіло

Під ногами твердь.

Збила край дороги

В кров біленькі ноги,

У думках неспокій

І в обіймах снів.

Сяють ніжно досі

Лиш шовкові коси

Й погляд ясноокий

З-під дівочих брів.

Вороги забрали

Тіло на поталу,

Бо вони – не люди:

Гріх для них – не гріх.

Все глузують нишком,

Сорому – ні трішки,

Розпирає груди

Їм байдужий сміх.

Не скорили, знаю,

Душу лиш безкраю,

Що віки у генах

Сам Господь беріг.

Все шукаєш долі,

Вільна у неволі,

У колючих тернах

Пройдених доріг.

САДИБА Т. ШЕВЧЕНКА

                            У КЕРЕЛІВЦІ

1

Пахне у траві чебрець і м’ята,

В соняхах  нічних зірок тепло,

Похилилась в бік самотня хата,

Кличе подорожніх у село.

Замовка зозулі спів незвичний,

Відлічивши літ нестримний плин,

Шелестом озвався сад сторічний,

Заквітчався в нім старенький тин…

2

Запалала свічка у хатині,

Де сльозами й болем по ночах

Вишивала мати долю сина

На біленьких тканих рушниках.

Кріпаком хлопчина ріс від роду

Із важким неволі тягарем –

Сина волелюбного народу

Нарекли Великим Кобзарем.

Пензлем та «незлим і тихим словом»

Душу він, обурену до сліз,

Ніс у слові Господу святому

І Вкраїні, де в кайданах зріс.

Ні арешт, ні муки, ні заслання

Не зламали віру Кобзаря,

І душа його у мить останню

Здійнялася в небо, мов зоря.

Світить крізь віки вона і нині,

Як маяк спасіння всіх часів,

Бо Тарас в історії Вкраїни

Слід свій невмирущий залишив…

3

Спалахнув за обрієм останній

Промінь сонця в крапельках роси,

Що срібляться в тиші первозданній

Рідної, величної краси.

Камінь холодить вода джерельна,

Водних трав колише пелюстки.

В ній небес гармонія пастельна

На озернім плесі вже віки.

ТУЛЬЧИН

Пташиним співом відгукнулись небеса

Десь понад схилами старого Тульчина…

Зелених парків посміхається краса,

Тяжіння сила в них квітує неземна.

Легким туманом сьогоденних сподівань

Окутав  ранок  зеленіючі  сади

І віти верб танцюють свій танок бажань

На диво-плесі прохолодної води.

Маєтків  тіні мов шепочуть в унісон

Рокам, що знов гортають долі сторінки,

Розносять вуличками світлий спогад-сон,

Який залишило минуле на віки.

Стоять над величчю Тульчинської землі

З граніту вічністю прославлені сини.

Каштанів цвіт навкруг буяє на гіллі,

Мов символ пам’яті на скронях давнини.

А покоління підростаюче нове

В святій любові, ставши гордістю родин,

На цій землі, де творить, мріє і живе,

Напише справами в історії: «Тульчин»!

ВИШИВАНКА

Вишиванка столітня, в мою зазираючи душу,

Таємницю народження свого віщує мені,

У якій я усього святого торкнутися мушу,

Що із давніх давен бережуть візерунки її.

В ній щасливого літа медового вранішня свіжість,

Жовтоплинної хвилі колосся нестримний потік,

Пелюсток дозріваючих маків зворушлива ніжність,

Лебединої пісні кохання, єдине навік.

Сивина розкуйовджених кіс у стрічках водограїв,

Первозданність цнотлива стежками неходжених гір.

Незборима в ній сила природи від краю до краю,

У житті найдорожчі для кожного, щастя і мир.

Переспів солов’я,що присів на старесеньку грушу,

Ключ лелек в надвечір’я у заході сонця  вогні…

Вишиванка столітня, в мою зазираючи душу,

Таємницю народження свого віщує мені…

 ВУЛИЧКИ  ВУЗЬКІ  СТАРОГО ЛЬВОВА

Вулички вузькі старого Львова –

Давнини яскраві острови,

Казка на підмостках веселкова

В шелесті пожовклої трави.

Сонячне скульптури узголів'я

На пухких небесних подушках,

Свято над карнизом галасливе

У красі фронтонів і пташках.

На міцних долонях колонади

Витончена грація аркад.

Крихітних місточків естакади

Часу невмираючих балад.

Ностальгія в пісні лебединій

На блакиті шовкових озер,

Куполи соборів старовинні,

Таємниці замків і печер.

Пахощі замріяного саду

На окрайці вічної краси…

Ті часи, що вже давно позаду,

Радості  майбутнього часи.

СЛАВЕТНИЙ ХОТИН

Славетний Хотин! Як же серце гучно б’ється!

На сірім пагорбі над водами  ріки

З легенд прадавніх постає стара фортеця,

Що край Подільський прославляє крізь віки.

Походить Хотин від «хотіти» – кажуть, слова.

Та не хотіти, неможливо в ці краї,

Де краєвидів енергетика казкова

Дарує враження величності свої.

В шовкових травах польових дрімають схили,

Навкруг з каміння вікового сплять мости…

Сини Вітчизни тут історію творили

Із оборонних веж фортеці, з висоти.

Тут славу гетьманів у Речі Посполитій,

Омиту кров’ю запорозьких козаків,

Стрімкий  розносить по світах осінній вітер,

Як символ пам’яті, що йде з глибин віків.

Стою я, горда, на краю німої скелі,

А унизу несе  Дністер свої думки…

Сріблясті хвилі сонцем граються веселі,

Немов історії  гортають сторінки.

БАТЬКІВСЬКА МОВА

Найперше у світі промовлене слово –

Дарована Богом з народження мова.

Своя, найдорожча, від прадіда-діда,

Співуча, відверта, пряма і відкрита.

З батьківської мови народжені Богом

Слова молитов біля храму порогу,

Що в небо здіймають душа і вуста.

В них мить одкровення свята і проста.

Немов в калинове яскраве намисто

В народній всміхається нам вона пісні

І ллється з далеких земних небокраїв,

Де вітер в смереках світанки стрічає.

На захист усього на світі святого

Вставало до бою завжди наше слово,

Бо сила-силенна живе в нім віками

Від прадіда-діда, від батька і мами.

Ми з мовою творимо щастя і долю,

В святій боротьбі здобуваємо волю,

Хвалу воздаємо могутньому Богу

За мову, що дав у життєву дорогу.

ПІД СТЯГАМИ

      ЖОВТО-БЛАКИТНИХ ПОЛОТНИЩ

З піднятою гордо уверх головою,

Ішли з ним до бою відважні герої,

Безстрашно кидалися на амбразури,

З думками про нього терпіли тортури.

В собі поєднав він сердець ідеали,

Незламні і сильні за них помирали,

В уяві цілуючи кров’ю омитий

В житті найдорожчий шматок оксамиту.

У ньому – любов до батьківського краю,

Нескорена велич народу безкрая,

Здобутків віками вшанована слава,

Єднання народу у цілях і справах.

Під стягами жовто-блакитних полотнищ

В хвилини біди й урочистих видовищ

Держава гуртує народ України

Вершити історію, долю єдину.

З піднятою гордо уверх головою,

Тримаючи прапор міцною рукою,

Крокує вона у щасливе майбутнє

Красива, незламна, свята і могутня.

НАМАЛЮЮ Я ЩАСТЯ

Намалюю я фарбами щастя:

Сонце, небо яскраво-блакитне,

Хай у полі в колоссі хвилястім

Мак з волошкою синьою квітне.

Намалюю веселок таночок

У краплинах стрімких водограїв,

Через річку Карпатську місточок

До далеких земних небокраїв.

Я росу намалюю сріблясту

У лугах прохолодних та чистих,

Українську сорочку квітчасту,

Калинове яскраве намисто.

Щирі очі любові людської

Намалюю я фарбами серця.

Хай молитвою мрії святої

Ця краса в наших долях озветься!