"Скіфія-2015-Весна" - Твори членів "Зимової вишні"

Твори членів "Зимової вишні" увійшли до
Альманаху "Скіфія-2015-Весна"(Проза, поезія, есеї, нариси) українською та російською мовами.

(розгорніть публікацію, натиснувши на її заголовок, або на слово «Детальніше»)

Світлана Кринична

ХАТА ДИТИНСТВА

Мама завдавала світ на плечі,
І несла його в стареньку хату,
Там вогонь виблискував із печі,
Було теплоти у ній багато,
Хоч така у ті часи старенька,
Скубана холодними вітрами...
Моя мама дужа, молоденька,
Зігрівала вікна фіранками,

Тато підсиляв снопами стріху,
Жили тоді бідно, без достатку,
Але скільки було в хаті сміху,
І які солодкі й теплі ранки!
Згадую тонкі вербові лати,
Ніч мостилась тихо попідтинню,
Заглядала через вікна в хату.
...Цілий світ , що поскладали в скриню.

ЗАЦВІЛИ БІЛО-БІЛО ВИШНІ

Зацвіли, біло – біло вишні,
Гілля листя зелене колише,
У сопілочку вітер дує,
Пісню свіжості подарує.

Заходилась весна по хаті,
Ставить котики вербні лапаті,
В рушники заквітчає стіни,
Білим, біло побілить сіни.

Намалює на припічку півня,
Поцілує сонечко в тім’я,
Прибере навкруги подвір’я,
Ластівки позбирали пір’я.

Млосно квіти акації пахнуть,
Перецвілі тюльпани чахнуть,
Біля хати зацвіли вишні,
Як минулі роки колишні.

ВИПРАНА
В РОСАХ СОРОЧКА

Випрану в росах сорочку
Ранок накине на плечі,
Бриль покладе в холодочку,
Витягне сонечко з печі.

Дзенькне косою по травах
Ноги змужнілі замочить,
Промінь гайне по отавах.
Хустку з кульбаб розторочить.

ПІД ТИНОМ СТАРИМ
НА ГОРБОЧКУ

Під тином старим на горбочку
Гріє весна рученята,
Вдягає з кульбаби сорочку,
І верби стрункі, як дівчата.

Накине криштальне намисто
На кущ вікодавній калини.
Лиш вітер пробіг гонористо
По крижах німої долини.

РОЗГОРІЛИСЬ
ОСІННІ БАГАТТЯ

Розгорілись осінні багаття,
У кленових кострищах земля,
Пломеніє на сонці плаття,
І парує чубата рілля.

Річка вкрилась шовковою пусткою,
Берег тішить листя з верби,
Зав'язалася осінь хусткою,
А в шипшини червоні торби.

Бавить небо у люлці спогади,
Заколисує в'язку думок,
Міжсезоння барвисті проводи,
Сипле осінь в цупкий мішок.

У ВІЙНИ НЕ ЖІНОЧЕ ОБЛИЧЧЯ

Просякла кров'ю ця свята земля,
Її лице ворожі гради рили,
Злетілись круки хижі на поля,
Зруйновані околиці горіли.

Скрізь язики здіймалися вогню,
Стогнали в згарищах тополі,
І проклинали, як жінки війну,
За всі скалічені і вбиті долі.

За всі жахи гібридної війни,
За ті страждання, що завдала світу,
За почорнілі землі і сади,
Де навесні не буде первоцвіту.

Історія напише про цей час,
Згадає мову солов'я й калини,
І той шматований, лихий Донбас,
І нашу нероздільну Україну.

Наталія Циганова

***
Я сонце консервую ще з весни
Побаченим, неначе вперше, листям;
Духмяно – свіжим запахом сосни;
Асфальтом в щедрих тінях, як в намисті;
Алеями у сполохах очейСтудентів, що закохані в прогули;

Глибоко – чорним кольором ночей,
Розсипаних по небу у пігулках;
Майданчиком дитячим голосним,
По децибелах, як церковні дзвони –
Щоб потім, це все з’ївши восени,
Від мряки й суму не ломило скроні…

***
Розкидане місто умите дощем.
Прозоре нове надвечір’я.
Просвітлене небо, віддавши свій щем,
Затихло в хмаринковім пір’ї.

Сирих тротуарів на видиху дня
Торкнулися сутінки божі.
Побігли лякливим, пухнастим щеням
Слідами, за день, перехожих.

Засліплений вітер багаттям зорі
В очах напівсонних домівок,
Торкнеться асфальту на нашім дворі
Знайшовши на нім відпочинок.

Приречений на ніч, маленький Тульчин
Втомившись, засне до світанку.
А зранку посиплеться сонця бурштин
Його перехрестями п’янко.

І знов тротуари ковтатимуть звук
Взуття, по картатих маршрутах.
Залишу і я каблучків дзвінкостук,
Душею в Тульчин перезута…

***
Очі наших фортець все життя
В різні сторони світу дивляться.
Крізь одні – натяк в східне буття.
Інші ж – сумом північно мружаться.

Тільки двічі на рік, як одне,
Вікна дивляться півднем молодо:
На в смарагдах весни муліне
Та на осені тепле золото…

***
Асфальт под каблучками ля–диезом.
С рычаньем байка закипает кровь.
Апрель, закройщик красочных отрезов,
Всех одевает в солнце и любовь.

Небесная лазурь так близко–близко!..
Ладонью влажной хочется словить
Безудержные солнечные брызги –
До без сознанья душу напоить.

И каждый год всё в точном повторении:
Весна – по кадрам (жаль, что не рапид).
Хромает сердце пульсом от волненья,
На ветках ожидая малахит.

Собрать пасьянс весны в червовой масти.
Сорвать очки со встречной пары глаз,

Чтоб посмотреть: а в них есть тоже счастье?
А коли нет – делить своё… на раз…

***
День завтрашний пожить бы не мешало.
Чихнуть на философию стрекоз.
Конец – таки есть не всегда начало.
А хочется почуять запах гроз.

И гор. И моря. И куста сирени.
Да все хотят, пусть даже иногда.
И обязательно, чтоб марты и апрели
Не забывали продлевать года.

Плевать – на сколько. Лишь бы только в пользу.
Для всех. Не только каждому в кулак
Чтоб времени отстрелянные гильзы
По жизни не валялись просто так.

Заштопать землю рваную садами
(прощенье у подвядшей доброты),
Мотаясь меж морскими берегами

Оружием, расплавленным в мосты…

Да вспомнить, что простое слово «здравствуй»
Несёт здоровье людям… не Богам.
Себе хозяин? Кто ж мешает – властвуй.
Со словом «завтра»… хоть бы пополам…

***
Весна простыла в продрогшем марте.
В открытых лодочках…без зонта…
В руках с размокшей февральской картой
По незнакомым уже местам
Скользила в ночь, зябко озираясь.

Недельных мостиков череда.
На карте значилось – «Мостик Мая».
А здесь их дюжина, вот беда…
Рука, дрожа, по листочку водит
(нащупать пальцами хоть намёк).

Морозит, кажется (или вроде).
Вдали мерцал свечи огонёк.
Теряя силы, брела устало
Пылая шёпотом: «…ччч…дыши…»

Никем не найденная, упала
У дома – номер «Тупик души»…

Алла Гавришко-Бабічева

ВЕСНА

Буйним цвітом весна виплітає мереживо мрій,
Обрамляє смарагдами шлях, де зустрінуться двоє,
І порожній наповнює келих щасливих надій,
Об’єднати щоб грішні серця нам святою любов’ю.

Засіває зерно доброти в таємниці думок
Непідкорена сила душі в її теплих долонях
І наповнює сенсом життя наш земний острівок,
Невгамовно пульсуючи кров’ю гарячою в скронях.

ПЕРШІ КВІТИ В САДУ

Одягає весна модні сукні свої кольорові
І вплітає в хвилясте волосся барвисті квітки,
Розсипає під ноги світанку на трави шовкові
Прохолодні смарагдові роси прозоро-п’янкі.

Сонцем трепетно-щирим на вітах квітково-пахучих
Зустрічає вітрами любові оновлений день,
Поцілунком небес залишаючи слід неминучий,
В первозданних мелодіях створених нею пісень.

Перші квіти в саду – обереги кохання земного,
Щира посмішка Бога у променях світлих надій,
Перші квіти в саду біля нашого щастя порогу
Життєдайний повітря цілющого подих новий.

ЦИКЛОН

Мінор застиг в повітрі напівтоном.
Душа блукає сутінками дня.
Весна циклону дихає озоном
Від снігу, що кружляє навмання.

Хиткі погоди важелі природи
Встановлюють свою ціну буття,
Хоча на те Творця не мають згоди,
Який відроджує оновлене життя.

СЕРЦЮ ХОЧЕТЬСЯ ЛЮБИТИ

Війна…Весна і перші квіти…
Життя і смерть на терезах,
А серцю хочеться любити,
Злетіти високо, мов птах.

Зігрітись хочеться, коханий,
Вогнем твоїх палких очей.
Його теплом зцілити рани
Самотніх ранків, днів, ночей.Напитися у поцілунку,

Твоєї ніжності вина…
Позбутися довіку трунку,
Що додала в серця війна.

В руках твої тримати руки,
Повітрям дихати одним…
Відчути рідні серця стуки.
Забути горя сивий дим.

Тобі принести перші квіти
Весни в полоні наших мрій...
Так серцю хочеться любити
Тебе, солдате рідний мій!

ВОЗРОЖДЕНЬЕ

Именами цветочными прорастают бороздами
На обласканных солнышком сонных землях мечты.
Просыпаются почками под апрельскими звёздами
В сердце мира на донышке в лунном свете сады.

Пусть порой опечаленно мысли бьются отчаянно
О тревожную суетность предначертанных дней,
Что развеяно зимами, нитью стало незримою,
Приобрётшую значимость, возрожденья огней.

И душа, окрылённая в ожидании нового,
Сокровенно-заветного из приснившихся снов,
Новизной вдохновлённая, под сияющим пологом
У крыльца предрассветного воспевает любовь.

БОЛЬШЕ ЖИЗНИ ТЕБЯ ЛЮБЛЮ

Первоцветом в ночной прохладе
Я в проталине на снегу
Проросту, мой любимый, рядом
И от смерти уберегу.

Обнимая весенним ветром,
Я к уставшей прижмусь груди.
И в бою за тобою следом
Не устану, родной, идти.

Лет-да-лет накукую долгих
И от пуль заслоню собой,
Напою от души с дороги
Я студёной святой водой.

Исцелю тебя сном спокойным,
И в окопе, и в блиндаже,
Чтобы встретил врага достойно
Ты на заданном рубеже.

Сердцем буду повсюду рядом
Беды все с тобой разделю.
Пусть война и стреляют «грады» –
Больше жизни тебя люблю!