Зустріч з Вінницьким "Домом поета"
Вінницький "Дім поета" і "Зимова вишня"
Напередодні весни, 28 лютого, яскравий і креативний гурт поетів зі славетного Тульчина "Зимова вишня" (керівник гурту Алла Гавришко) зустрівся з Вінницьким "Домом поета". У зустрічі взяли участь поетична група «Лірики Transcendent’a», члени обласного літературно - мистецького об"єднання "Автограф", працівники бібліотеки №13 міста Вінниці, поетеса, заслужений працівник культури України, керівник Вінницького обласного літературно - мистецького об"єднання "Автограф" Тетяна Яковенко, член громадської організації "Гармонія" - Юрій Прокопенко, ідеолог поетичної групи «Лирики Transcendenta» учасник оргкоманд всеукраїнських литературних фестивалів, автор літературних проектів Леонід Борозенцев, інші письменники міста Вінниці. Ведучим заходу був Андрій Стєбєлєв - відомий поет, член Національної спілки письменників України, член редколегії літературного сайту «Поезія та авторська пісня України (www.poezia.org), засновник з 2001 р. літературного конкурсу «Малахітовий носоріг», співорганізатор на Поділлі Всеукраїнського поетичного фестивалю «Підкова Пегаса», куратор громадської ініціативи «Вінницький Дім поета».
Окрема найщиріша вдячність за гостинність - завідувачу бібліотеки - філії № 13 м.Вінниці Продан Ірині Василівні.
ВІРШІ "Зимової Вишні", прочитані на зустрічі.
(розгорніть публікацію, натиснувши на її заголовок)
АЛЛА ГАВРИШКО
***
Посивілий незваний відчай
Поглинає підвалів тиша,
Коли дивиться смерть у вічі
І у скронях війною свище.
Коли залпи шалені «градів»
Пробивають граніт терпіння,
Уповільнений пульс підвалів –
Безневинних сердець склепіння.
Подих тисяч страхів дитячих
І дорослих благань до Бога
І до зрячих усіх, й незрячих,
До яких докричатись змога.
Від зневіри, тривоги, жалю
Закипає ненависть в жилах…
Як з цим жити? Що буде далі?
У підвалах, як у могилах…
***
Обугленных судеб чернеют
Немые глазницы
В развалинах чьих-то несбывшихся
Светлых надежд.
Войной расписала судьба
Нашей жизни страницы
Под натиском «братьев» незваных,
Продажных невежд.
Смертями поставила подпись,
Копая могилы,
Слезами отметила даты
Чужих похорон,
И слепо, весь мир предавая,
Того окрылила
Кто, ложью умы опоив,
Охраняет свой трон.
И сколько же нужно смертей,
Чтоб с небес озираясь,
Расставить смогла она
Верные точки над «И»?
Чтоб зло растворилось,
Во всех прегрешениях каясь,
Чтоб канули в Лету
Горячие слёзы земли.
***
Тугим у горлі спазмом до задухи –
Кривава правда вранішніх новин:
Танцює смерть потворний танець муки,
Під біль моїх пульсуючих судин.
З екранів заполонених війною,
Душа біди сприймає кожну мить,
Готова поділитися любов’ю
З усім, що людям в світі десь болить.
Сльозами відчай по щоках стікає
Від злочинів безкарних і безсиль,
І крає душу горе це безкрає
Ефіру нескінченно-довгих хвиль.
Страждання те любов’ю в простір лине
До часом понівечених картин
Моєї дорогої України
З прожитих разом зібраних новин.
***
Вишиванка столітня,
В мою зазираючи душу,
Таємницю народження
Свого віщує мені,
У якій я усього святого
Торкнутися мушу,
Що із давніх давен
Бережуть візерунки її.
В ній щасливого літа медового
Вранішня свіжість,
Жовтоплинної хвилі колосся
Нестримний потік,
Пелюсток дозріваючих маків
Зворушлива ніжність,
Лебединої пісні кохання,
Єдине навік.
Сивина розкуйовджених кіс
У стрічках водограїв,
Первозданність цнотлива
Стежками неходжених гір.
Незборима в ній сила природи
Від краю до краю,
У житті найдорожчі для кожного,
Щастя і мир.
Переспів солов’я,
Що присів на старесеньку грушу,
Ключ лелек в надвечір’я
У заході сонця вогні…
Вишиванка столітня,
В мою зазираючи душу,
Таємницю народження
Свого віщує мені…
***
Заримувала думку? Чи життя?...
Щоб слово, наче пісня, зазвучало…
Та музики, чи слів у ній замало,
Щоб чорнота пішла у небуття.
Портрет писала чийсь на полотні,
Щоб барвами душа на нім заграла,
Та фарб буває іноді замало,
Щоб маски з неї зняти потайні.
Молитву шепотіла навмання,
Прощення у небес для всіх благала,
Та молитов одних для того мало,
Щоб пережити розпач вигнання.
На крики допомоги в темноті
В безлюдді руки теплі подавала,
Та не тепла було в долонях мало,
А грілися серця у них не ті.
***
Улыбкой порою проводит заботливой мамы,
Порой заколдует мечтою не глядя в лицо,
А может, ссылаясь на окон разбитые рамы,
Рассыпать осколки надежд на своё же крыльцо.
Захочет, звездой отнесёт далеко в поднебесье,
Заставит рыдать на диване в объятиях стен,
Захочет, без роли оставит в трагической пьесе,
Допишет эпитетом сильным в созвучье катрен.
Захочет, согреет сюжетами жизненной прозы,
Где вставить абзац о любви я уже не смогу,
А может забыть невзначай замерзать на морозе,
Застенчивой розой, утерянной ветром в снегу.
Захочет, над пропастью крыльев поднимет размахом,
Горящий вагон остановит со мной на бегу,
И даже себя она смело отправит на плаху,
Когда рядом с ней я дышать в унисон не смогу.
Сломается, встанет, и снова меняя обличья,
Она в полушаге упорно продолжит идти…
Участием тихо вторгаясь во все безразличья,
Что встретятся, где-то ещё на нелёгком пути.
Она беспристрастна, горда и чувствительна к фальши,
В делах написанья законов отнюдь не слаба.
Она прозорлива, и ведает, что будет дальше,
Она многолика, могуча – хозяйка-судьба.
***
Хмари в пошарпаних платтях під краєм небес,
Сонце моргає туманності бляклими стразами ,
Вітру свавілля у вірші нотується фразами,
Де він теплом із морозного ранку воскрес.
Тануть зими острови на бордюрах німих,
Де вітражами блистять між каміння шпаринами,
І у безлюдді німім під старими вітринами
Мокнуть в калюжах холодних сльозин дощових.
День перелякано січня рахує число,
Незадоволений хибними часу прогнозами,
В шумі попутних машин за новими морозами
Йде і вдає, що нічого цього не було.
***
Встеляє осінь золота мої стежки
І сивий папороті лист приляг спочити…
Я зігріваю ніжним дотиком руки
Іще усміхнені в траві останні квіти.
За сине море відлітають журавлі,
Печаллю в очі зазирнувши сірій днині,
І тільки клекіт запізнілий вдалині
Зриває маску таємничу з неба сині.
Десь гладдю вишитою стелиться туман
І за завісою мої ховає мрії…
Холодний дощ на підвіконні, мов шаман,
Що розчиняється в улюбленій стихії.
Збігає краплями по склу в минуле час,
А серце прагне до життя добратись суті –
Це просто осінь в шармі трендових прикрас
На мить запрошена в думки мої розкуті.
***
У буденності невагомості,
Намагаюсь торкнутись вічності
Світлим променем підсвідомості
З лабіринтів її величності.
З пережитого неосяжності,
Сивину здобуваю мудрості.
Під загрозами неминучості,
Довіряю своїй осудності.
Із сумісністю несумісного,
Зігріваюсь в єдинім подиху.
В неприйнятності ненависного,
Не чіпаю чужого мотлоху.
У сакрального непорушності,
Не шукаю спасіння Божого,
Бо гріхами жену безгрішності,
Що в житті не минають кожного.
В непідробній душі відвертості
Розписала я долю прозою,
Що любов’ю в її упертості
Заплелася тугими лозами.
***
Вулички вузькі старого Львова –
Давнини яскраві острови,
Казка на підмостках веселкова
В шелесті пожовклої трави.
Сонячне скульптури узголів'я
На пухких небесних подушках,
Свято над карнизом галасливе
У красі фронтонів і пташках.
На міцних долонях колонади
Витончена грація аркад.
Крихітних місточків естакади
Часу невмираючих балад.
Ностальгія в пісні лебединій
На блакиті шовкових озер,
Куполи соборів старовинні,
Таємниці замків і печер.
Пахощі замріяного саду
На окрайці вічної краси…
Ті часи, що вже давно позаду,
Зустрічей в майбутньому часи.
***
Напиши мені спогадом лист у зимову безмовність –
Я сніжинкою сяду з любов’ю тобі на плече…
У теплі твого подиху щастя відчую вагомість,
Що на любі долоні покірно сльозою стече.
Напиши мені спогадом лист у морозний світанок –
Я серпанку блідим візерунком засну на вікні,
Де у променях сонячних дивом осяю твій ранок
І нап’юся любові в коханих очей глибині.
Напиши мені спогадом лист у сумне надвечір’я,
Де у мріях за обрій багряний я птахом злечу,
Щоб крилом доторкнутися нашого щастя сузір’я
Накупатись зорею в любові твоїй досхочу.
Чтоб канули в Лету
Горячие слёзы земли.
***
Тугим у горлі спазмом до задухи –
Кривава правда вранішніх новин:
Танцює смерть потворний танець муки,
Під біль моїх пульсуючих судин.
З екранів заполонених війною,
Душа біди сприймає кожну мить,
Готова поділитися любов’ю
З усім, що людям в світі десь болить.
Сльозами відчай по щоках стікає
Від злочинів безкарних і безсиль,
І крає душу горе це безкрає
Ефіру нескінченно-довгих хвиль.
Страждання те любов’ю в простір лине
До часом понівечених картин
Моєї дорогої України
З прожитих разом зібраних новин.
***
Вишиванка столітня,
В мою зазираючи душу,
Таємницю народження
Свого віщує мені,
У якій я усього святого
Торкнутися мушу,
Що із давніх давен
Бережуть візерунки її.
В ній щасливого літа медового
Вранішня свіжість,
Жовтоплинної хвилі колосся
Нестримний потік,
Пелюсток дозріваючих маків
Зворушлива ніжність,
Лебединої пісні кохання,
Єдине навік.
Сивина розкуйовджених кіс
У стрічках водограїв,
Первозданність цнотлива
Стежками неходжених гір.
Незборима в ній сила природи
Від краю до краю,
У житті найдорожчі для кожного,
Щастя і мир.
Переспів солов’я,
Що присів на старесеньку грушу,
Ключ лелек в надвечір’я
У заході сонця вогні…
Вишиванка столітня,
В мою зазираючи душу,
Таємницю народження
Свого віщує мені…
***
Заримувала думку? Чи життя?...
Щоб слово, наче пісня, зазвучало…
Та музики, чи слів у ній замало,
Щоб чорнота пішла у небуття.
Портрет писала чийсь на полотні,
Щоб барвами душа на нім заграла,
Та фарб буває іноді замало,
Щоб маски з неї зняти потайні.
Молитву шепотіла навмання,
Прощення у небес для всіх благала,
Та молитов одних для того мало,
Щоб пережити розпач вигнання.
На крики допомоги в темноті
В безлюдді руки теплі подавала,
Та не тепла було в долонях мало,
А грілися серця у них не ті.
***
Улыбкой порою проводит заботливой мамы,
Порой заколдует мечтою не глядя в лицо,
А может, ссылаясь на окон разбитые рамы,
Рассыпать осколки надежд на своё же крыльцо.
Захочет, звездой отнесёт далеко в поднебесье,
Заставит рыдать на диване в объятиях стен,
Захочет, без роли оставит в трагической пьесе,
Допишет эпитетом сильным в созвучье катрен.
Захочет, согреет сюжетами жизненной прозы,
Где вставить абзац о любви я уже не смогу,
А может забыть невзначай замерзать на морозе,
Застенчивой розой, утерянной ветром в снегу.
Захочет, над пропастью крыльев поднимет размахом,
Горящий вагон остановит со мной на бегу,
И даже себя она смело отправит на плаху,
Когда рядом с ней я дышать в унисон не смогу.
Сломается, встанет, и снова меняя обличья,
Она в полушаге упорно продолжит идти…
Участием тихо вторгаясь во все безразличья,
Что встретятся, где-то ещё на нелёгком пути.
Она беспристрастна, горда и чувствительна к фальши,
В делах написанья законов отнюдь не слаба.
Она прозорлива, и ведает, что будет дальше,
Она многолика, могуча – хозяйка-судьба.
***
Хмари в пошарпаних платтях під краєм небес,
Сонце моргає туманності бляклими стразами ,
Вітру свавілля у вірші нотується фразами,
Де він теплом із морозного ранку воскрес.
Тануть зими острови на бордюрах німих,
Де вітражами блистять між каміння шпаринами,
І у безлюдді німім під старими вітринами
Мокнуть в калюжах холодних сльозин дощових.
День перелякано січня рахує число,
Незадоволений хибними часу прогнозами,
В шумі попутних машин за новими морозами
Йде і вдає, що нічого цього не було.
***
Встеляє осінь золота мої стежки
І сивий папороті лист приляг спочити…
Я зігріваю ніжним дотиком руки
Іще усміхнені в траві останні квіти.
За сине море відлітають журавлі,
Печаллю в очі зазирнувши сірій днині,
І тільки клекіт запізнілий вдалині
Зриває маску таємничу з неба сині.
Десь гладдю вишитою стелиться туман
І за завісою мої ховає мрії…
Холодний дощ на підвіконні, мов шаман,
Що розчиняється в улюбленій стихії.
Збігає краплями по склу в минуле час,
А серце прагне до життя добратись суті –
Це просто осінь в шармі трендових прикрас
На мить запрошена в думки мої розкуті.
***
У буденності невагомості,
Намагаюсь торкнутись вічності
Світлим променем підсвідомості
З лабіринтів її величності.
З пережитого неосяжності,
Сивину здобуваю мудрості.
Під загрозами неминучості,
Довіряю своїй осудності.
Із сумісністю несумісного,
Зігріваюсь в єдинім подиху.
В неприйнятності ненависного,
Не чіпаю чужого мотлоху.
У сакрального непорушності,
Не шукаю спасіння Божого,
Бо гріхами жену безгрішності,
Що в житті не минають кожного.
В непідробній душі відвертості
Розписала я долю прозою,
Що любов’ю в її упертості
Заплелася тугими лозами.
***
Вулички вузькі старого Львова –
Давнини яскраві острови,
Казка на підмостках веселкова
В шелесті пожовклої трави.
Сонячне скульптури узголів'я
На пухких небесних подушках,
Свято над карнизом галасливе
У красі фронтонів і пташках.
На міцних долонях колонади
Витончена грація аркад.
Крихітних місточків естакади
Часу невмираючих балад.
Ностальгія в пісні лебединій
На блакиті шовкових озер,
Куполи соборів старовинні,
Таємниці замків і печер.
Пахощі замріяного саду
На окрайці вічної краси…
Ті часи, що вже давно позаду,
Зустрічей в майбутньому часи.
***
Напиши мені спогадом лист у зимову безмовність –
Я сніжинкою сяду з любов’ю тобі на плече…
У теплі твого подиху щастя відчую вагомість,
Що на любі долоні покірно сльозою стече.
Напиши мені спогадом лист у морозний світанок –
Я серпанку блідим візерунком засну на вікні,
Де у променях сонячних дивом осяю твій ранок
І нап’юся любові в коханих очей глибині.
Напиши мені спогадом лист у сумне надвечір’я,
Де у мріях за обрій багряний я птахом злечу,
Щоб крилом доторкнутися нашого щастя сузір’я
Накупатись зорею в любові твоїй досхочу.
НАТАЛІЯ ЦИГАНОВА
АНДРІЙ СКАКОДУБ
Письмо с Кубани
04.03.2013 года
посвящается моей бабуле Валиночке
Весточку ждёт бабуля
с Кубани…
Несёт почтарь…
В оконных рамах
игрушки и вата,
Как будто бы встарь.
Письмо. Баба Валя
Походкой
кривою напишет нам:
Здравствуйте, родненьки деточки,
Ну как у вас… как у вас там?..
У нас Митька запил
Пьет уж тридцатый день…
Надька ночует не дома…
А так всё нормально. День
Стал короче ночи.
Скоро придёт зима.
У нас зародила пшеница.
У вас? У вас как страда?
Машка, соседска девчёнка,
Продала её нонче мать
За три ведра горилки
И мопик «Карпаты». Что взять?..
А так у нас всё нормально.
Цены растут на дрожжах.
Одеться купить на зиму
внукам надоть.
Где ж взять?
Ну как у вас на Украине?
Часом идут дожди?
Помнишь как мы лесами
Вдвоём собирали грибы?
У нас таких не сыщешь.
У нас поля да степь.
Помню я ваши липы
И белый на соснах снег.
Мы любим вас, приезжайте
Для нас это добрая весть.
Одни мы на свете остались,
сестрица,
Годков не счесть.
Пока. Отпишись, как сможешь.
Я буду ждать письма.
А письма так долго ходют,
Боюсь не дождусь… года…
Весточку ждёт бабуля
с Кубани…
Несёт почтарь…
В оконных рамах
игрушки и вата,
Как будто бы встарь.
***
29/11/2014
Если мы останемся живы.
Если в мой дом не залетит ГРАД.
И в скворечник весной поселятся птицы.
И шум воробьёв я услышу за окном.
И окно будет смотреть в огород,
где пашня черна по-весеннему
будет стонать и проситься к жизни.
Если я приду к той,
что живёт на соседней улице
и мать её будет говорить мне,
что я ей не пара,
что у неё впереди институт,
карьера и хорошая партия, -
не беда,
Значит мы останемся живы.
Пускай она не со мной.
Пускай будут плохие дни
и холодные ночи.
Пускай задержат зарплату
и на хлеб ты будешь искать
мелочь в пиджаке,
который не одевал с прошлого года.
Пускай болит голова
от груза проблем, от того,
что завод твой банкрот,
что жена спит с участковым,
что Президент твой такой,
как всегда
и не больше того,
Пускай!
Но знаю зато,
что мы останемся живы,
Что наши сердца будут
ныть от счастья,
что наши жёны будут рожать
нам детей, - наследников тех,
что остались живы ни смотря ни на что.
Я знаю, что мы остались живы,
потому что любили жизнь
не за деньги, а за то,
что ждали рассвета
на холодной мостовой
и молились солнцу и Богу
в том феврале,
который за свободу
забрал сотню жизней.
Мы хотели жить и тогда,
когда нас закапывали в посадках
по самую шею, когда нам
стреляли в сердца из крыш домов,
когда нам плевали в лицо
только за то, что мы
не боялись смерти.
Да, мы хотели жить!
Я знаю, что завтра
будет новый день,
новая жизнь,
будет другой февраль
с детским смехом,
будет новая мода и
берцы с ХеБе будут висеть в
шкафу навсегда.
И мы будем жить
На этой земле политой кровью!
Мы будем жить,
и из каждой могилы,
из каждой посадки,
ямы,
трещины,
простреленной стенки дома
мы будем слышать,
видеть,
помнить,
страдать и
скорбить.
Мы будем молчать.
Будем плакать.
Будем ночами
не спать от того,
что подушка дышит,
словно сырая земля,
от того, что
кровать дрожит и стены
падают, падают…
Если мы останемся живы.
Нас не убить.
Не продать на запчасти.
Не наклонить.
Не прогнуть.
Не сделать рабами.
Потому мы останемся жить.
Мадонна в хустинці
Мій світ схожий на ГАЗон
повний хустинок з сапами
за яким в повітрі лишається
дорожня курява і
«Ой там на горі…».
В моєму світі пісня чіпляється
за дерева, кущі, соняшники,
що тільки-но зійшли і не знають нічого
про спалахи на сонці
та олію по двадцять гривень,
яку вони вбирають наче відчувають себе
українськими соняшниками,
а не якимось там американськими –ГМО соняшниками
з високою врожайністю.
В моєму світі хустинки розбігаються
по полю на ділянки буряків
і поле перетворюється на живий,
співаючий та теревенячий організм…
«ой у полі нивка, кругом материнка..».
В моєму світі жінки в старомодних сукнях,
босоніж в пилюці гарбають поле
і співають, співають, співають,
наче Мадонни з сапами,
наче з ними Бог,
наче вони є початок і кінець
всього на цій землі.
В моєму світі Мадонна в хустинці – це Україна.
Оспівування сонця
Дай мені сонце пожити
З тобою на рідній землі,
Щоб лише любити, творити,
І душу не занапастити,
І в почуттях не збідніти
І світлом бути в житті.
Дай мені сонце діброви,
І небо, і зорі, і гори,
Й річок чарівні береги,
Щоб я відчував, що господар
На всі ці безкраї простори,
На всі українські скарби.
Дай мені сонце любові, -
Такої, як небо на сході, -
Любов до своєї землі,
Як вітер хвилюється в морі,
Як пісня лунає в народі,
Як любиш цей світ тільки ти.
Торбохвати, Дніпро і свобода
Торбохватів липких
Країна повна.
Шурхотять в офшори,
В матраци
І в писки.
А де ж їх подіти?
Що маєм робить?..
Десь взяв три рублі
І поїду на пасіку
В ніч через поле
На якому трипільська
Ховається суть
І роки сподівань
На майбутнюю долю.
Перейду через хмари,
Туди, де Дніпро,
Де химерні краї
Минулих героїв, -
Всі герої давно
Уже всі полягли,
А лишились одні
Паперові ковбої…
Гуркотить перемога
Десь там за городами.
Я чую щоранку, -
Нагадує ніч,
Що ось там за горбом
Наша свобода
І лишилось один
Ступити всім крок
Через себе
І через рядки бараболі…
Копирсання в серці гастарбайтера
А ця дурнувата,
Мордата,
Пихата
пРАДАвня історія.-
ресторан Асторія.
Поїдемо в Ніццу
Замовимо піццу
Латинським
..талійськім
Паштетом зурочимо очі,
І підемо в ночі…
бланш, як Ла Манш,
Як панчохи сторічні
Наші проблеми,
Такої дилеми
Суть теореми.
Сиди на печі
І їж калачі,
Кордон, то мара.
Скуштуй буряка
І стане повільніше
Тракт працювати
І тата і мати
Здамо в дім спокути,
Де лише статути,
Бюджет і валюта,
То лиш валідол і свіжа газета.
Така от дієта
Ментальна канфета -
Страта поета…
Як солодко полум’я гріє нам очі
Ледь стримуєм щастя,
Щоб хтось не зурочив:
Частинку героя
На сльози дівочі,
І наші поклони,
Кайдани неволі
Нам раєм зійдуть
На наші хати,
Де в рамах хрести
І з самого краю…
***
У напівтемряві бару бачу силуети таких, як я,
та своє відображення у келиху сусіда.
Самотність.
***
Я пригнувся від твого сміху, щоб ти не зачепила мене
своєю безтурботністю і не змусила йти за вином.
***
Ворони чорною хмарою з твого дитинства не літають над твоїм містом.
Вони потрапили у часовий проміжок часу і не можуть знайти виходу.
***
Черга, яку ти не поспішаєш займати. Старість.
***
Всі дороги ведуть до тебе, куди б я не йшов.
Зберігаю твій поцілунок на своїх губах,
і не можу забути, як б'ється твоє серце.
***
Вчора хотів залізти під подорожник,
накритися мохом і заснути разом з гусінню
на пару днів. Метушня.
***
День згас. Моя шафа осиротіла в одну мить.
Валіза в твоїй руці наближається до ж.д.вокзалу
у пошуках нової ...шафи.
***
Дерево покинули листя, птахи і мрії,
Лише тільки шпаківні скриплять і моляться:
Скоро весна! Скоро весна! Скоро весна!
ІРИНА ЧЕРВОНЮК
КІТ І ЩУР
Кіт Мурчик – знаний ловелас,
Він гордівливий,хвіст трубою.
В душі окрилений Пегас,
Що задоволений собою.
Зловив щура він і знущався тихо:
– Ну,що,невдахо,плани нанівець?
Я твоя смерть, я з пазурами лихо,
Молися, бо прийшов тобі кінець.
Що хочеш жити?
Сам я бачу– дуже!
А щур у відповідь відверто запитав:
– З тобою? Кішечко,мій голубенький друже,
Я вічність пропозицію чекав!
Щур гордовито ворушив вухами,
А хвостиком спокійно колихав:
– Завжди я іскру відчував між нами,
Тебе я,котику, давно кохав.
Кіт забирав щура від рота:
– Ну що за день – халепа знов.
Замовкни!Фу!Яка гидота!
Мене вже нудить від розмов.
Жбурнув його в куток подалі,
А щур щасливо реготів:
– Спасибі! День сьогодні вдалий!
Я саме цього і хотів!
КІТ І МИШКА
По коморі бігла мишка
По мішку із борошном
Оступилась тишком - нишком,
Впала в бочку із вином.
Наковталась з переляку
Вибратись немає сили.
Лапки в бідної заклякли,
Мишка тут заголосила:
«Поможіть!Спасіть небогу!»
Кіт почув: - Чого валуєш?
– «Котику,от слава Богу!
Знаю – ти мене врятуєш!»
– «Мишо, це твоя поразка!
Клопіт, геть і не проси!»
Миша просить: – « Ну будь-ласка,
Урятуй, тоді з’їси.
Краще я,якмиша гідна
Згину в пазурах кота,
А не п’яна та огидна
В темній бочці!Срамота!»
Потягнувся кіт ліниво,
Мишці хвостика подав.
Ох, була ж вона щаслива,
Що невдаху врятував.
У шпаринкущо є сили
Шусть і швидко заховалась.
Кіт нервово: – «Ти ж просила!
Ми з тобою домовлялись!»
Мишка гикала, сміялась,
Бо сп’яніла від вина.
Говорила, не вагалась:
– «Котик, це твоя вина!
Чоловік вже кожен знає,
Є так зараз і колись–
Мало що наобіцяє
П’яна жінка!Відчепись!»
КАЛЬЦІЙ
Прийшов в лікарню раз мужчина,
З глибоким сумом у очах,
Мовляв, якась страшна причина,
Сну на заваді по ночах.
Проголосив він офіційно:
– «Ви знаєте, у чому суть:
Дружина зраджує постійно,
А в мене роги не ростуть!»
А лікар посміхнувся стиха.
Хоч сміх так рвався із грудей:
– «Такого не існує лиха,
Це просто вигадка людей».
– «Це справді так?
От слава Богу!
Тепер в душі хоч спокій є.
За організм була тривога,
Що кальцію не достає».
УКРАЇНА
Я думала,що кращі є світи,
Де екзотичні пальми і кокоси,
Але найкраща,Україно,–ти
І верби, що плетуть зелені коси.
Я думала, що кращі є світи,
Там де колібрі й Ему десь далеко,
Але найкраща,Україно,–ти
І рідні ластівки твої й лелеки.
Я думала, що кращі є світи,
Що зорі надзвичайні десь на небі,
Але найкраща,Україно,–ти,
Чумацький шлях, що є лише у тебе.
Я думала,що кращі є світи,
Хіба могла собі я уявити,
Що наймиліша,Україно,–ти.
Без тебе,рідна,я не зможу жити.
ПОКЛИЧ
Намисто одягла чаклунка- ніч,
Зірковий оксамит вплела у косу.
Мене у дивину нічнупоклич,
Туди, де діамантом сяють роси.
Не хочу я в шикарний ресторан,
Не хочу ні в Париж, ні на Мальдіви
Хочу туди, де стелиться туман
Як незбагненне сіро-сиве диво.
Туди де річка хвилями вві сні
Шепоче з вітром тихо про кохання,
Де колискової співають чарівні
Луги квітучі зорям на прощання.
Намисто одягла чаклунка – ніч,
Зірковий оксамит вплела у косу.
Мене у дивину нічну поклич,
Туди, де діамантом сяють роси.
СВІТЛАНА КРИНИЧНА
***
У котлі Дебальцівського пекла
Він не раз прощався із життям
Хоч в очах поволі, ніби смеркло.
Перед світом з Божим каяттям.
Зболена душа, у ранах тіло.
Гріли лиш іконки рятівні,
А йому побачити кортіло
Очі сина й доньки день при дні.
Куля двічі прошивала берці.
Градами зорало весь Донбас.
Там від жаху завмирало серце
Де чорнів розірваний фугас.
Мама в Бога захиступросила.
Та молитва,як церковний дзвін.
Мабуть це тому незримасила
Рятувала від ворожих мін.
Ви непереможні,як титани
Воювалинапередовій,
Наші,Украінські ветерани,
Щонасмертьішливнерівнийбій.
Купались трави
Купались трави у смарагдах – росах,
І шовк колосся гладив небокрай,
А осінь по стерні простоволоса,
Розкраяла під сонцем коровай.
І промінь пив вино із винограду,
Й синіло небо в кісточках сливок,
Очима яблука дивилися із саду,
У жовту бинду обв'язавсь ставок.
Багрянці на черешні і на вишні,
Тримають з хмар припудрений берет,
Кущі з покрови, як дівчата пишні,
Дарує осінь з хризантем букет.
Руки мамині
Руки мамині – троянд пелюстки,
Руки мамині – випрані ранки,
Роки у мами – в думках хустки
Випиті роси зі склянки.
Руки мамині – печений хліб,
Руки мамині – дотик сонця,
Роки у мами – стиглий плід
Ціла планета в її долоньці.
Руки мамині – борщ із печі,
Руки мамині – важка робота,
Пахнуть печені калачі,
Стрес життя і про всіх турбота.
Погляд мамин – правди політ
Совість зіткана із довіри ,
Вже у косах біліє цвіт,
Як лебідка з Любові і Віри.
***
Може час в моїй душі занотує рими.
Кольорові колажі подарують зливи,
Із веселки,із краплин, білої калини.
Намалює пензлик – мрій витвори-картини.
У траві розкішних вій,затремтіли роси,
В купіль верби окунуть кудлатії коси.
Десь з туману міражі наливають чашу,
Поспішають в даль роки не гаючи часу.
***
Ранок скубе соковиту траву,
П’янков пивається росами.
Щастя стежками по долі іду,
Вітер гуляє між соснами.
Злускане зернятко теплого дня.
Моститься вечір на комині.
Ніч запрягла вороного коня,
Помандрувала у спомини.
***
Летят по семьям стаи из «двухсотых»
В последнюю зимовку вечных снов
Под мам сердец рыданье до икоты
Вмиг замершими стрелками часов.
Летит за ними следом пониманье
Избитой фразы в память тишины,
Со стариками канувшей в преданье:
«Всё – будет… лишь бы не было войны…»
Летят по семьям стаи из «двухсотых»
В последнюю зимовку вечных снов
Под мам сердец рыданье до икоты
Вмиг замершими стрелками часов.
Летит за ними следом пониманье
Избитой фразы в память тишины,
Со стариками канувшей в преданье:
«Всё – будет… лишь бы не было войны…»
***
Так. Землю треба заслужити.
Я згодна. Тільки поясни:
Не лізли ж ми в чуже корито
Своїм Майданом восени…
Так. Землю треба заслужити.
Я згодна. Тільки поясни:
Не лізли ж ми в чуже корито
Своїм Майданом восени…
Даруєш по своєму зими:
Відносно теплі. Та вже – дві…
І стільки ж вертикаллю рими
До тебе рвуться по крові…
Відносно теплі. Та вже – дві…
І стільки ж вертикаллю рими
До тебе рвуться по крові…
Ти нам тлумачиш по завітах,
Що важче не даєш рюкзак,
Ніж можна нести крізь відкрите
Плато…і скелю…і байрак…
Що важче не даєш рюкзак,
Ніж можна нести крізь відкрите
Плато…і скелю…і байрак…
Ти любиш нас. Я знаю точно.
Та Каїн–брат – по нам стерня.
Не дай йому пройти заочно
На нас по Біблії вчення…
Та Каїн–брат – по нам стерня.
Не дай йому пройти заочно
На нас по Біблії вчення…
Адже твої ми діти також!
І нас все менше… Не болить?...
А голі душі – не ознака?...
Лиши хоч землю…сором вкрить…
І нас все менше… Не болить?...
А голі душі – не ознака?...
Лиши хоч землю…сором вкрить…
***
І продають сумління часто,
І гублять безвідповідально.
Життя одне – єдине – власне
Втрачають враз і моментально.
І продають сумління часто,
І гублять безвідповідально.
Життя одне – єдине – власне
Втрачають враз і моментально.
Це є пусте і особисте.
Як кожен бачить – так і шиє.
Адже в життя свого намисто
Не одягнути іншу шию.
Як кожен бачить – так і шиє.
Адже в життя свого намисто
Не одягнути іншу шию.
Але земля не випадково
Для нас єдиним стала статком.
Не маєм права рвати коло:
Від наших пращурів – нащадкам…
Для нас єдиним стала статком.
Не маєм права рвати коло:
Від наших пращурів – нащадкам…
***
В душі напівсвідомо художник
Та реаліст десь на половинку,
Себе питала часто: як можна
Тлумачити його дивні вчинки?
В душі напівсвідомо художник
Та реаліст десь на половинку,
Себе питала часто: як можна
Тлумачити його дивні вчинки?
І в розумі, ясному як зорі,
Його конструктор світу складала.
Реалії звучали в мінорі.
Що далі з цим робити – не знала…
Його конструктор світу складала.
Реалії звучали в мінорі.
Що далі з цим робити – не знала…
На свій життєвий чималий досвід
Боялася заплющити очі.
Та часто, просинаючись в досвіт,
Губилась в своїх рішеннях з ночі.
Боялася заплющити очі.
Та часто, просинаючись в досвіт,
Губилась в своїх рішеннях з ночі.
Закривши, врешті, глузду портали,
Гойдаючись на самопрощенні,
Усе, чого йому бракувало,
Вона домалювала з натхненням…
Гойдаючись на самопрощенні,
Усе, чого йому бракувало,
Вона домалювала з натхненням…
***
Ти мені наснився. Невідомий.
У звичайну ніч. Не на Андрія.
І обличчя риси незнайомі
Розпливлись туманами по мріях.
Ти мені наснився. Невідомий.
У звичайну ніч. Не на Андрія.
І обличчя риси незнайомі
Розпливлись туманами по мріях.
Одягнувшись в щире здивування,
Заглядав у моє серце щемом.
Мовчазним запитував зітханням –
Як так сталось, що ми є – окремо?...
Заглядав у моє серце щемом.
Мовчазним запитував зітханням –
Як так сталось, що ми є – окремо?...
Нагадав мені, як ти, весняний,
Йшов на зустріч кроками надії.
Погляд мій шукав, у радість вбраний.
А знайшов опущенії вії…
Йшов на зустріч кроками надії.
Погляд мій шукав, у радість вбраний.
А знайшов опущенії вії…
Перев’яжу тугою зап’ястя.
В твій заринусон своїм зізнанням:
Я в той день примружилась від щастя
Свого помилкового кохання…
В твій заринусон своїм зізнанням:
Я в той день примружилась від щастя
Свого помилкового кохання…
***
Було нас на зупинці не багато.
Морозну мряку в плечі пхала ніч.
Ховалася у коміри завзято
В маршрутку віра… часу в протиріч.
Було нас на зупинці не багато.
Морозну мряку в плечі пхала ніч.
Ховалася у коміри завзято
В маршрутку віра… часу в протиріч.
Я по землі взуттям дрібнила холод.
Та у спостеріганні гріла зір.
Цікавість – завжди невгамовний голод.
Латаю нею сотні чорних дір.
Та у спостеріганні гріла зір.
Цікавість – завжди невгамовний голод.
Латаю нею сотні чорних дір.
До нас чимчикувала дивна пара.
І їй ході позаздрили б моржі.
Розпатлані…загублені примари.
Ну що тут скажеш? Схожі на бомжів…
І їй ході позаздрили б моржі.
Розпатлані…загублені примари.
Ну що тут скажеш? Схожі на бомжів…
В усіх моїх сусідів по зупинці
Огидою обличчя розпливлись.
Студенці, чоловіку, літній жінці
Кортіло їм сказати: «Нумо, брись!»
Огидою обличчя розпливлись.
Студенці, чоловіку, літній жінці
Кортіло їм сказати: «Нумо, брись!»
Надіюся – моє лице мовчало…
В маршрутку вскочив першим чоловік.
Студентка літню жінку обігнала
(на стать начхати й на похилий вік).
В маршрутку вскочив першим чоловік.
Студентка літню жінку обігнала
(на стать начхати й на похилий вік).
В противагу – бомж до салону, ніжно
Тримаючи за пальці грубих рук,
Провів брудну царицю… Дивовижно…
…А я лишилась…був не мій маршрут…
Тримаючи за пальці грубих рук,
Провів брудну царицю… Дивовижно…
…А я лишилась…був не мій маршрут…
***
Кто одинок, тот не будет покинут…
Э.М.Ремарк («Три товарища»)
Кто одинок, тот не будет покинут…
Э.М.Ремарк («Три товарища»)
Лихо надежд нахлобучив пилотки
Тихо веслом оттолкнулись от утра
День с человеком на старенькой лодке.
Ветер минутами веял попутно.
Тихо веслом оттолкнулись от утра
День с человеком на старенькой лодке.
Ветер минутами веял попутно.
Тёплым течением из ожиданий
Шли к горизонту на вёслах сомнений.
Не уместились на лодке мечтаний
Мачта обид (как и якорь прощений).
Шли к горизонту на вёслах сомнений.
Не уместились на лодке мечтаний
Мачта обид (как и якорь прощений).
Как-то неровно часы бились в волнах.
День – всё спешил… человек – в отстающих…
Несовпадения рыбой безмолвной
Тёрлись о лодку, теченьем идущей.
День – всё спешил… человек – в отстающих…
Несовпадения рыбой безмолвной
Тёрлись о лодку, теченьем идущей.
Порознь испили своих одиночеств
Кисло – взаимных разочарований
День с человеком. И к берегу ночи
Вяло причалили лодкой скитаний.
Кисло – взаимных разочарований
День с человеком. И к берегу ночи
Вяло причалили лодкой скитаний.
Скомканным в блюдце листком календарным
День одиноко сгорел в человеке.
Как–то всё просто и элементарно
Всё оказалось при сумрачном свете.
День одиноко сгорел в человеке.
Как–то всё просто и элементарно
Всё оказалось при сумрачном свете.
Ночь с человеком… по разным пустотам
(будто бы были из двух разных судеб)
Молча идут к одиноким восходам…
…Кто одинок – тот покинут не будет…
(будто бы были из двух разных судеб)
Молча идут к одиноким восходам…
…Кто одинок – тот покинут не будет…
НАТАЛІЯ ЦИГАНОВА
***
Летят по семьям стаи из «двухсотых»
В последнюю зимовку вечных снов
Под мам сердец рыданье до икоты
Вмиг замершими стрелками часов.
Летит за ними следом пониманье
Избитой фразы в память тишины,
Со стариками канувшей в преданье:
«Всё – будет… лишь бы не было войны…»
***
Летят по семьям стаи из «двухсотых»
В последнюю зимовку вечных снов
Под мам сердец рыданье до икоты
Вмиг замершими стрелками часов.
Летит за ними следом пониманье
Избитой фразы в память тишины,
Со стариками канувшей в преданье:
«Всё – будет… лишь бы не было войны…»
***
Так. Землю треба заслужити.
Я згодна. Тільки поясни:
Не лізли ж ми в чуже корито
Своїм Майданом восени…
Так. Землю треба заслужити.
Я згодна. Тільки поясни:
Не лізли ж ми в чуже корито
Своїм Майданом восени…
Даруєш по своєму зими:
Відносно теплі. Та вже – дві…
І стільки ж вертикаллю рими
До тебе рвуться по крові…
Відносно теплі. Та вже – дві…
І стільки ж вертикаллю рими
До тебе рвуться по крові…
Ти нам тлумачиш по завітах,
Що важче не даєш рюкзак,
Ніж можна нести крізь відкрите
Плато…і скелю…і байрак…
Що важче не даєш рюкзак,
Ніж можна нести крізь відкрите
Плато…і скелю…і байрак…
Ти любиш нас. Я знаю точно.
Та Каїн–брат – по нам стерня.
Не дай йому пройти заочно
На нас по Біблії вчення…
Та Каїн–брат – по нам стерня.
Не дай йому пройти заочно
На нас по Біблії вчення…
Адже твої ми діти також!
І нас все менше… Не болить?...
А голі душі – не ознака?...
Лиши хоч землю…сором вкрить…
І нас все менше… Не болить?...
А голі душі – не ознака?...
Лиши хоч землю…сором вкрить…
***
І продають сумління часто,
І гублять безвідповідально.
Життя одне – єдине – власне
Втрачають враз і моментально.
І продають сумління часто,
І гублять безвідповідально.
Життя одне – єдине – власне
Втрачають враз і моментально.
Це є пусте і особисте.
Як кожен бачить – так і шиє.
Адже в життя свого намисто
Не одягнути іншу шию.
Як кожен бачить – так і шиє.
Адже в життя свого намисто
Не одягнути іншу шию.
Але земля не випадково
Для нас єдиним стала статком.
Не маєм права рвати коло:
Від наших пращурів – нащадкам…
Для нас єдиним стала статком.
Не маєм права рвати коло:
Від наших пращурів – нащадкам…
***
В душі напівсвідомо художник
Та реаліст десь на половинку,
Себе питала часто: як можна
Тлумачити його дивні вчинки?
В душі напівсвідомо художник
Та реаліст десь на половинку,
Себе питала часто: як можна
Тлумачити його дивні вчинки?
І в розумі, ясному як зорі,
Його конструктор світу складала.
Реалії звучали в мінорі.
Що далі з цим робити – не знала…
Його конструктор світу складала.
Реалії звучали в мінорі.
Що далі з цим робити – не знала…
На свій життєвий чималий досвід
Боялася заплющити очі.
Та часто, просинаючись в досвіт,
Губилась в своїх рішеннях з ночі.
Боялася заплющити очі.
Та часто, просинаючись в досвіт,
Губилась в своїх рішеннях з ночі.
Закривши, врешті, глузду портали,
Гойдаючись на самопрощенні,
Усе, чого йому бракувало,
Вона домалювала з натхненням…
Гойдаючись на самопрощенні,
Усе, чого йому бракувало,
Вона домалювала з натхненням…
***
Ти мені наснився. Невідомий.
У звичайну ніч. Не на Андрія.
І обличчя риси незнайомі
Розпливлись туманами по мріях.
Ти мені наснився. Невідомий.
У звичайну ніч. Не на Андрія.
І обличчя риси незнайомі
Розпливлись туманами по мріях.
Одягнувшись в щире здивування,
Заглядав у моє серце щемом.
Мовчазним запитував зітханням –
Як так сталось, що ми є – окремо?...
Заглядав у моє серце щемом.
Мовчазним запитував зітханням –
Як так сталось, що ми є – окремо?...
Нагадав мені, як ти, весняний,
Йшов на зустріч кроками надії.
Погляд мій шукав, у радість вбраний.
А знайшов опущенії вії…
Йшов на зустріч кроками надії.
Погляд мій шукав, у радість вбраний.
А знайшов опущенії вії…
Перев’яжу тугою зап’ястя.
В твій заринусон своїм зізнанням:
Я в той день примружилась від щастя
Свого помилкового кохання…
В твій заринусон своїм зізнанням:
Я в той день примружилась від щастя
Свого помилкового кохання…
***
Було нас на зупинці не багато.
Морозну мряку в плечі пхала ніч.
Ховалася у коміри завзято
В маршрутку віра… часу в протиріч.
Було нас на зупинці не багато.
Морозну мряку в плечі пхала ніч.
Ховалася у коміри завзято
В маршрутку віра… часу в протиріч.
Я по землі взуттям дрібнила холод.
Та у спостеріганні гріла зір.
Цікавість – завжди невгамовний голод.
Латаю нею сотні чорних дір.
Та у спостеріганні гріла зір.
Цікавість – завжди невгамовний голод.
Латаю нею сотні чорних дір.
До нас чимчикувала дивна пара.
І їй ході позаздрили б моржі.
Розпатлані…загублені примари.
Ну що тут скажеш? Схожі на бомжів…
І їй ході позаздрили б моржі.
Розпатлані…загублені примари.
Ну що тут скажеш? Схожі на бомжів…
В усіх моїх сусідів по зупинці
Огидою обличчя розпливлись.
Студенці, чоловіку, літній жінці
Кортіло їм сказати: «Нумо, брись!»
Огидою обличчя розпливлись.
Студенці, чоловіку, літній жінці
Кортіло їм сказати: «Нумо, брись!»
Надіюся – моє лице мовчало…
В маршрутку вскочив першим чоловік.
Студентка літню жінку обігнала
(на стать начхати й на похилий вік).
В маршрутку вскочив першим чоловік.
Студентка літню жінку обігнала
(на стать начхати й на похилий вік).
В противагу – бомж до салону, ніжно
Тримаючи за пальці грубих рук,
Провів брудну царицю… Дивовижно…
…А я лишилась…був не мій маршрут…
Тримаючи за пальці грубих рук,
Провів брудну царицю… Дивовижно…
…А я лишилась…був не мій маршрут…
Письмо с Кубани
04.03.2013 года
посвящается моей бабуле Валиночке
Весточку ждёт бабуля
с Кубани…
Несёт почтарь…
В оконных рамах
игрушки и вата,
Как будто бы встарь.
Письмо. Баба Валя
Походкой
кривою напишет нам:
Здравствуйте, родненьки деточки,
Ну как у вас… как у вас там?..
У нас Митька запил
Пьет уж тридцатый день…
Надька ночует не дома…
А так всё нормально. День
Стал короче ночи.
Скоро придёт зима.
У нас зародила пшеница.
У вас? У вас как страда?
Машка, соседска девчёнка,
Продала её нонче мать
За три ведра горилки
И мопик «Карпаты». Что взять?..
А так у нас всё нормально.
Цены растут на дрожжах.
Одеться купить на зиму
внукам надоть.
Где ж взять?
Ну как у вас на Украине?
Часом идут дожди?
Помнишь как мы лесами
Вдвоём собирали грибы?
У нас таких не сыщешь.
У нас поля да степь.
Помню я ваши липы
И белый на соснах снег.
Мы любим вас, приезжайте
Для нас это добрая весть.
Одни мы на свете остались,
сестрица,
Годков не счесть.
Пока. Отпишись, как сможешь.
Я буду ждать письма.
А письма так долго ходют,
Боюсь не дождусь… года…
Весточку ждёт бабуля
с Кубани…
Несёт почтарь…
В оконных рамах
игрушки и вата,
Как будто бы встарь.
***
29/11/2014
Если мы останемся живы.
Если в мой дом не залетит ГРАД.
И в скворечник весной поселятся птицы.
И шум воробьёв я услышу за окном.
И окно будет смотреть в огород,
где пашня черна по-весеннему
будет стонать и проситься к жизни.
Если я приду к той,
что живёт на соседней улице
и мать её будет говорить мне,
что я ей не пара,
что у неё впереди институт,
карьера и хорошая партия, -
не беда,
Значит мы останемся живы.
Пускай она не со мной.
Пускай будут плохие дни
и холодные ночи.
Пускай задержат зарплату
и на хлеб ты будешь искать
мелочь в пиджаке,
который не одевал с прошлого года.
Пускай болит голова
от груза проблем, от того,
что завод твой банкрот,
что жена спит с участковым,
что Президент твой такой,
как всегда
и не больше того,
Пускай!
Но знаю зато,
что мы останемся живы,
Что наши сердца будут
ныть от счастья,
что наши жёны будут рожать
нам детей, - наследников тех,
что остались живы ни смотря ни на что.
Я знаю, что мы остались живы,
потому что любили жизнь
не за деньги, а за то,
что ждали рассвета
на холодной мостовой
и молились солнцу и Богу
в том феврале,
который за свободу
забрал сотню жизней.
Мы хотели жить и тогда,
когда нас закапывали в посадках
по самую шею, когда нам
стреляли в сердца из крыш домов,
когда нам плевали в лицо
только за то, что мы
не боялись смерти.
Да, мы хотели жить!
Я знаю, что завтра
будет новый день,
новая жизнь,
будет другой февраль
с детским смехом,
будет новая мода и
берцы с ХеБе будут висеть в
шкафу навсегда.
И мы будем жить
На этой земле политой кровью!
Мы будем жить,
и из каждой могилы,
из каждой посадки,
ямы,
трещины,
простреленной стенки дома
мы будем слышать,
видеть,
помнить,
страдать и
скорбить.
Мы будем молчать.
Будем плакать.
Будем ночами
не спать от того,
что подушка дышит,
словно сырая земля,
от того, что
кровать дрожит и стены
падают, падают…
Если мы останемся живы.
Нас не убить.
Не продать на запчасти.
Не наклонить.
Не прогнуть.
Не сделать рабами.
Потому мы останемся жить.
Мадонна в хустинці
Мій світ схожий на ГАЗон
повний хустинок з сапами
за яким в повітрі лишається
дорожня курява і
«Ой там на горі…».
В моєму світі пісня чіпляється
за дерева, кущі, соняшники,
що тільки-но зійшли і не знають нічого
про спалахи на сонці
та олію по двадцять гривень,
яку вони вбирають наче відчувають себе
українськими соняшниками,
а не якимось там американськими –ГМО соняшниками
з високою врожайністю.
В моєму світі хустинки розбігаються
по полю на ділянки буряків
і поле перетворюється на живий,
співаючий та теревенячий організм…
«ой у полі нивка, кругом материнка..».
В моєму світі жінки в старомодних сукнях,
босоніж в пилюці гарбають поле
і співають, співають, співають,
наче Мадонни з сапами,
наче з ними Бог,
наче вони є початок і кінець
всього на цій землі.
В моєму світі Мадонна в хустинці – це Україна.
Оспівування сонця
Дай мені сонце пожити
З тобою на рідній землі,
Щоб лише любити, творити,
І душу не занапастити,
І в почуттях не збідніти
І світлом бути в житті.
Дай мені сонце діброви,
І небо, і зорі, і гори,
Й річок чарівні береги,
Щоб я відчував, що господар
На всі ці безкраї простори,
На всі українські скарби.
Дай мені сонце любові, -
Такої, як небо на сході, -
Любов до своєї землі,
Як вітер хвилюється в морі,
Як пісня лунає в народі,
Як любиш цей світ тільки ти.
Торбохвати, Дніпро і свобода
Торбохватів липких
Країна повна.
Шурхотять в офшори,
В матраци
І в писки.
А де ж їх подіти?
Що маєм робить?..
Десь взяв три рублі
І поїду на пасіку
В ніч через поле
На якому трипільська
Ховається суть
І роки сподівань
На майбутнюю долю.
Перейду через хмари,
Туди, де Дніпро,
Де химерні краї
Минулих героїв, -
Всі герої давно
Уже всі полягли,
А лишились одні
Паперові ковбої…
Гуркотить перемога
Десь там за городами.
Я чую щоранку, -
Нагадує ніч,
Що ось там за горбом
Наша свобода
І лишилось один
Ступити всім крок
Через себе
І через рядки бараболі…
Копирсання в серці гастарбайтера
А ця дурнувата,
Мордата,
Пихата
пРАДАвня історія.-
ресторан Асторія.
Поїдемо в Ніццу
Замовимо піццу
Латинським
..талійськім
Паштетом зурочимо очі,
І підемо в ночі…
бланш, як Ла Манш,
Як панчохи сторічні
Наші проблеми,
Такої дилеми
Суть теореми.
Сиди на печі
І їж калачі,
Кордон, то мара.
Скуштуй буряка
І стане повільніше
Тракт працювати
І тата і мати
Здамо в дім спокути,
Де лише статути,
Бюджет і валюта,
То лиш валідол і свіжа газета.
Така от дієта
Ментальна канфета -
Страта поета…
Як солодко полум’я гріє нам очі
Ледь стримуєм щастя,
Щоб хтось не зурочив:
Частинку героя
На сльози дівочі,
І наші поклони,
Кайдани неволі
Нам раєм зійдуть
На наші хати,
Де в рамах хрести
І з самого краю…
***
У напівтемряві бару бачу силуети таких, як я,
та своє відображення у келиху сусіда.
Самотність.
***
Я пригнувся від твого сміху, щоб ти не зачепила мене
своєю безтурботністю і не змусила йти за вином.
***
Ворони чорною хмарою з твого дитинства не літають над твоїм містом.
Вони потрапили у часовий проміжок часу і не можуть знайти виходу.
***
Черга, яку ти не поспішаєш займати. Старість.
***
Всі дороги ведуть до тебе, куди б я не йшов.
Зберігаю твій поцілунок на своїх губах,
і не можу забути, як б'ється твоє серце.
***
Вчора хотів залізти під подорожник,
накритися мохом і заснути разом з гусінню
на пару днів. Метушня.
***
День згас. Моя шафа осиротіла в одну мить.
Валіза в твоїй руці наближається до ж.д.вокзалу
у пошуках нової ...шафи.
***
Дерево покинули листя, птахи і мрії,
Лише тільки шпаківні скриплять і моляться:
Скоро весна! Скоро весна! Скоро весна!
ІРИНА ЧЕРВОНЮК
КІТ І ЩУР
Кіт Мурчик – знаний ловелас,
Він гордівливий,хвіст трубою.
В душі окрилений Пегас,
Що задоволений собою.
Зловив щура він і знущався тихо:
– Ну,що,невдахо,плани нанівець?
Я твоя смерть, я з пазурами лихо,
Молися, бо прийшов тобі кінець.
Що хочеш жити?
Сам я бачу– дуже!
А щур у відповідь відверто запитав:
– З тобою? Кішечко,мій голубенький друже,
Я вічність пропозицію чекав!
Щур гордовито ворушив вухами,
А хвостиком спокійно колихав:
– Завжди я іскру відчував між нами,
Тебе я,котику, давно кохав.
Кіт забирав щура від рота:
– Ну що за день – халепа знов.
Замовкни!Фу!Яка гидота!
Мене вже нудить від розмов.
Жбурнув його в куток подалі,
А щур щасливо реготів:
– Спасибі! День сьогодні вдалий!
Я саме цього і хотів!
КІТ І МИШКА
По коморі бігла мишка
По мішку із борошном
Оступилась тишком - нишком,
Впала в бочку із вином.
Наковталась з переляку
Вибратись немає сили.
Лапки в бідної заклякли,
Мишка тут заголосила:
«Поможіть!Спасіть небогу!»
Кіт почув: - Чого валуєш?
– «Котику,от слава Богу!
Знаю – ти мене врятуєш!»
– «Мишо, це твоя поразка!
Клопіт, геть і не проси!»
Миша просить: – « Ну будь-ласка,
Урятуй, тоді з’їси.
Краще я,якмиша гідна
Згину в пазурах кота,
А не п’яна та огидна
В темній бочці!Срамота!»
Потягнувся кіт ліниво,
Мишці хвостика подав.
Ох, була ж вона щаслива,
Що невдаху врятував.
У шпаринкущо є сили
Шусть і швидко заховалась.
Кіт нервово: – «Ти ж просила!
Ми з тобою домовлялись!»
Мишка гикала, сміялась,
Бо сп’яніла від вина.
Говорила, не вагалась:
– «Котик, це твоя вина!
Чоловік вже кожен знає,
Є так зараз і колись–
Мало що наобіцяє
П’яна жінка!Відчепись!»
КАЛЬЦІЙ
Прийшов в лікарню раз мужчина,
З глибоким сумом у очах,
Мовляв, якась страшна причина,
Сну на заваді по ночах.
Проголосив він офіційно:
– «Ви знаєте, у чому суть:
Дружина зраджує постійно,
А в мене роги не ростуть!»
А лікар посміхнувся стиха.
Хоч сміх так рвався із грудей:
– «Такого не існує лиха,
Це просто вигадка людей».
– «Це справді так?
От слава Богу!
Тепер в душі хоч спокій є.
За організм була тривога,
Що кальцію не достає».
УКРАЇНА
Я думала,що кращі є світи,
Де екзотичні пальми і кокоси,
Але найкраща,Україно,–ти
І верби, що плетуть зелені коси.
Я думала, що кращі є світи,
Там де колібрі й Ему десь далеко,
Але найкраща,Україно,–ти
І рідні ластівки твої й лелеки.
Я думала, що кращі є світи,
Що зорі надзвичайні десь на небі,
Але найкраща,Україно,–ти,
Чумацький шлях, що є лише у тебе.
Я думала,що кращі є світи,
Хіба могла собі я уявити,
Що наймиліша,Україно,–ти.
Без тебе,рідна,я не зможу жити.
ПОКЛИЧ
Намисто одягла чаклунка- ніч,
Зірковий оксамит вплела у косу.
Мене у дивину нічнупоклич,
Туди, де діамантом сяють роси.
Не хочу я в шикарний ресторан,
Не хочу ні в Париж, ні на Мальдіви
Хочу туди, де стелиться туман
Як незбагненне сіро-сиве диво.
Туди де річка хвилями вві сні
Шепоче з вітром тихо про кохання,
Де колискової співають чарівні
Луги квітучі зорям на прощання.
Намисто одягла чаклунка – ніч,
Зірковий оксамит вплела у косу.
Мене у дивину нічну поклич,
Туди, де діамантом сяють роси.
СВІТЛАНА КРИНИЧНА
***
У котлі Дебальцівського пекла
Він не раз прощався із життям
Хоч в очах поволі, ніби смеркло.
Перед світом з Божим каяттям.
Зболена душа, у ранах тіло.
Гріли лиш іконки рятівні,
А йому побачити кортіло
Очі сина й доньки день при дні.
Куля двічі прошивала берці.
Градами зорало весь Донбас.
Там від жаху завмирало серце
Де чорнів розірваний фугас.
Мама в Бога захиступросила.
Та молитва,як церковний дзвін.
Мабуть це тому незримасила
Рятувала від ворожих мін.
Ви непереможні,як титани
Воювалинапередовій,
Наші,Украінські ветерани,
Щонасмертьішливнерівнийбій.
Купались трави
Купались трави у смарагдах – росах,
І шовк колосся гладив небокрай,
А осінь по стерні простоволоса,
Розкраяла під сонцем коровай.
І промінь пив вино із винограду,
Й синіло небо в кісточках сливок,
Очима яблука дивилися із саду,
У жовту бинду обв'язавсь ставок.
Багрянці на черешні і на вишні,
Тримають з хмар припудрений берет,
Кущі з покрови, як дівчата пишні,
Дарує осінь з хризантем букет.
Руки мамині
Руки мамині – троянд пелюстки,
Руки мамині – випрані ранки,
Роки у мами – в думках хустки
Випиті роси зі склянки.
Руки мамині – печений хліб,
Руки мамині – дотик сонця,
Роки у мами – стиглий плід
Ціла планета в її долоньці.
Руки мамині – борщ із печі,
Руки мамині – важка робота,
Пахнуть печені калачі,
Стрес життя і про всіх турбота.
Погляд мамин – правди політ
Совість зіткана із довіри ,
Вже у косах біліє цвіт,
Як лебідка з Любові і Віри.
***
Може час в моїй душі занотує рими.
Кольорові колажі подарують зливи,
Із веселки,із краплин, білої калини.
Намалює пензлик – мрій витвори-картини.
У траві розкішних вій,затремтіли роси,
В купіль верби окунуть кудлатії коси.
Десь з туману міражі наливають чашу,
Поспішають в даль роки не гаючи часу.
***
Ранок скубе соковиту траву,
П’янков пивається росами.
Щастя стежками по долі іду,
Вітер гуляє між соснами.
Злускане зернятко теплого дня.
Моститься вечір на комині.
Ніч запрягла вороного коня,
Помандрувала у спомини.
Фотографії заходу
Коментарі
Дописати коментар